внутрішня і зовнішня політика богдана хмельницького коротко

внутрішня і зовнішня політика богдана хмельницького коротко

Границя між нею і польщею повинна була проходити по річкам горинь, прип’ять і містом кам’янець - подільський, через яку заборонялося переходити коронним військам, урядовим чиновникам і польській шляхті. Функціонування держави виявилося у запровадженні влас¬ного територіального поділу, створенні та діяльності органів пуб¬лічної влади; введенні своєї податкової системи.

Основою внутрішньої організації української козацької держави стали традиції та звичаї суспільного життя українців, перш за все реєстрових козаків і запорізької січі, яка стала своєрідним зародком нової української державності. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази.

На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян. Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її надзусиллями утвердити україну у балто - чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.

Так, у лютому 1650 року, коли польща намагалась втягнути гетьмана у війну в туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з московщиною, . Складаючи 2 серпня 1650 року на руки посла османа - аги присягу вірності османській імперії, хмельницький в такий спосіб зірвав московсько - польський союз, що був обернутий проти туреччини, - в разі утворення його україна перетворилася б на театр воєнних дій супротивників. Але вже того ж року великий гетьман розпочинає вперту дволітню боротьбу за встановлення українського контролю над волощиною, наслідком якої був шлюб його старшого сина тимофія з донькою волоського господаря лупулла роксаною, скріплений у селі рашків 21 серпня 1652 року.

Налагоджуючи дипломатичні стосунки з москвою, україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження власної активної зовнішньої політики на європейському континенті. Одним з перших проявів цього, після підписання переяславської угоди 1654 року, було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника івана золотаренка. Це викликало велике замішання серед московського боярства, яке, твердо ведучи свою державно - політичну лінію, вимагало, аби білоруси присягали безпосередньо самому цареві. Однак українські сили випередили їх, розпочавши енергійну окупацію білорусі, де весь край між гомелем та могильовом було в короткий термін організовано за козацьким устроєм, а полковник і. Конкуренція й великі суперечності між москвою та чигирином, яскраво виплеснуті 1655 року під час кампанії проти польщі, повною мірою виявили чималі розбіжності між союзниками, кожен з яких претендував не лише на самостійність зовнішньополітичних зносин, але й на домінування в регіоні. Останнім поштовхом до того став мирний договір, підписаний у вересні 1656 року за посередництвом австрії, між москвою і польщею без урахування інтересів україни.

Більше того - для об єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою, але й шкідливою і навіть небезпечною, адже протекція царська як символ унезалежнення від польщі вже давно відіграла свою роль і україна була визнана усіма сусідніми володарями як суверенна держава, що й доводили постійні міжнародні контакти.

Крім того, московсько - польський союз обертався проти нового союзника україни - короля шведського карла - густава, що, підсилюючи польщу, тим самим загрожував україні та її політиці в регіоні, адже в такий спосіб остання могла б бути поділена між новими союзницями, як це сталося пізніше - у xx столітті. Унезалежнити україну від агресивної політики москви; відібрати в річ посполитої ті північно - західні українські землі, що до складу козацької держави ще не війшли; знешкодити татарський крим і, врешті, здобути міжнародне визнання своїх династичних намірів, які полягали у тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спідковість верховної влади на україні. Новопостала тоді на сході європи коаліція держав, у якій по великих трудах гетьманській дипломатії поталанило забезпечити собі один а перших голосів, одразу поставила нову українську державу на становище не лише суверенної країни, але й цілком самостійної у веденні влас - ної міжнародної політики.

європа щоразу більше переконувалась, що державний організм, який постав на окраїнах польщі та московщини, на сході має не менше від варшави і москви значення, а також може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав. Коаліція вищеназваних держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала україна. Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям балтійського моря та в старій династичній війні з польщею, із підписанням віденського миру між московщиною і польщею опинилась перед новою проблемою - можливістю підсилення останньої союзом із москвою та перспективою обрання московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського карла - густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Фрідріх вільгельм великий, князь пруський і курфюрст бранденбурзький, основоположник і будівничий сили та могутності пруської держави, завдяки козацькому повстанню під проводом. Одразу після початку українсько - польської війни 1648 року він був звільнений від обов язку платити щорічну грошову данину польщі, яка не мала змоги вести війну на два фронти.

Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата князя богуслава радзівілла, який підчас польсько - шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв шведський протекторат. Хмельницький гарантували князеві богуславу суверенне володіння князівством слуцьким і воєводством новгородським разом із суміжними литовськими землями, що, в свою чергу, підштовхувало його вступити до коаліції. Останні три держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за унезалежнення від османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина тимофія. Особливо вони посилились в три час, коли князь семигородоький юрій ii ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче необхідна була допомога україни, молдавії та волощини.

Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведським карлом - густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський ватажок олівер кромвель, оскільки в інтересах англії було якнайшвидше утворити в європі союз некатолицьких держав. Ця балтійсько - чорноморська коаліція, що клином врізувалась між москвою та польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи належну противагу.

В цих умовах україні набувала ваги великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізація всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн - учасниць блоку.

За це україна мала отримати всю червону русь, а також частину білої руси; хмельницький отримає титул князя, який, за підтримки юрір ракочі, як і вся верховна влада в україні, буде передана по наслідству синові гетьмана юрієві. На підставі цієї угоди, а також трактату між королем шведським карлом - густавом і курфюрстом бранденбурзьким фрідріхом вільгельмом, підписаного в мальборку 26 червня 1656 року, король шведський мав одержати помор я, прусію королівську, курляндію, ліфляндію, семигалію, воєводства плоцьке і мазовецьке, частину литви і частину білорусі до воєводств полоцького та вітебського. Таким чином, ця майбутня шведсько - українська угода мала зв язати всі попередні поодинокі трактати і завершити оформлення союву всіх держав у єдиній коаліціі. Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з юрієм хмельницьким, який дістав наказ поводитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться серед польських військ, як із ворожими.

Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліціі, що мала б на меті завоювання та ліквідацію туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. Якщо до другої половини xviii століття метою російської політики було опанування земель над білим та балтійським морями і сибіром, то із приєднанням україни віссю московської геополітики стає південний і вхідний напрямок, намагання - оволодіти кавказом, закріпитись у середній азії та посісти північне узбережжя чорного моря, протоки до середземномор я та південні торговельні шляхи.

Невибагливий і повільний плин суспільного життя, характерний для середньовіччя, змінився різким прискоренням, що ознаменувався у політичній сфері створення етнічної держави українців, в економічній – поступовий перехід до більш високого рівня суспільного виробництва. Перехідні періоди від одного цивілізаційного етапу розвитку людства до іншого завжди виштовхували на політичну арену певні сили, або окремих осіб, які їх уособлювали.

Козацька україна становить важливий етап у зміні соціальної структури і політичної нації в процесі національного будівництва, які здобувалися у визвольній війні 1648 - 1676 рр. В центрі виступу проти шляхетської польщі став богдан хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу.

Богдан хмельницький під час повстання проявив якості патріота україни, мудрого командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. Як відомо, протягом багатьох років, ця діяльність висвітлювалася однобоко – з точки зору стосунків із московією, тому, на наш погляд, звертання до аналізу зовнішньої політики із країнами у південному регіоні є актуальною. — аналіз зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду, спрямованого на встановлення стосунків з кримом, османською портою, країнами придунайського регіону.

Аналізу суспільно - політичного становища україни напередодні визвольної війни, характеру військових подій та промислу народних мас, внутрішньої та зовнішньої політиці. Ці вчені всупереч стереотипам, що склалися за роки радянської влади, зробили нову наукову спробу обґрунтувати етапи визвольної війни в україні, і з позицій нового бачення дослідити розроблені. Серед праць, присвячених історії визвольної війни українського народу середини xvii ст значне місце займають дослідження зарубіжних вчених, які не залишили поза увагою і питання зовнішньополітичної діяльності української козацької держави.

Згідно з умовами деулінськогоп перемир’я (1618) і поляновського мирного договору (1634) між росією та польщею до останньої відійшла чернігово - сіверщина. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола польщі не визнавали за українцями права на утворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність. Закривали православні церкви і монастирі, а водночас зводили католицькі храми, всіляко сприяли місіонерській діяльності католицьких орденів; зневажали релігійні почуття православних та навертали їх (часто силоміць) в уніатство чи католицизм. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців - ренегатів та всіх, хто брав участь у національно - релігійному гнобленні. Козацтва виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно відрізнялися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними.

Зокрема голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес закріпачення створили в україні складний вузол суперечностей, розв’язання якого міг вирішити лише революційний вибух. Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шляхетської польщі став богдан хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу.

Поєднання традиційної освіти, що існувала в україні, з європейською сприяло розширенню світогляду хмельницького, дало можливість познайомитися з кращими зразками світових духовних надбань. В районі дикого поля хмельницькому довелося вперше зіткнутися з реальною загрозою з боку турків і татар, наяву побачити суперечності, які існували між різними угрупуваннями козацтва, на собі відчути результати політики польський властей. Хмельницький у пошуках союзника в боротьбі проти речі посполитої звертається до кримського ханства, яке традиційно розглядалося, як одвічний ворог українського народу.

Вивчаючи досвід попередніх відносин кримців з козаками, коли останні намагалися залучити татар до бойових дій проти боротьби із польщею, богдан хмельницький усвідомлював проблему такого залучення – вкрай небезпечна схильність криму до порушення угод. Не менш важливий висновок, який зробив гетьман з подій 1624 - 1629 рр це необхідність підтримувати тісні стосунки не тільки з центральною владою, а й з ногайськими мурзами, враховуючи їх автономістичні прагнення та специфічну реакцію на будь - які заходи бахчисарая. Насамперед ногайці могли відмовитися від виступу на козацькому боці, тим паче, що договір з іслам - гіреєм передбачав припинення набігів на українські землі, від чого найбільше утискалися інтереси саме ногайської орди.

Та найбільшу небезпеку для гетьмана становила спроба криму використати союзницькі відносини з козаками для організації спільного походу на московські землі, що вже траплялося у 1625 році, коли 800 запорожців, причому без гетьманського відома вирушили на землі государеві. Реалізація ідеї спільного походу на москву, неминуче втягувала україну у відкриту конфронтацію з і без того ненадійним північним сусідом, викликаючи адекватну реакцію польщі. Не тільки руйнувалися плани гетьмана щодо утворення широкої анти польської коаліції, а й завдавався фактично смертельний удар по визвольній війні в цілому.

Можливо саме це послугувала для іслам - гірея поштовхом для укладення угоди з хмельницьким, оскільки похід татар на середземне море не обіцяв здобичі, яка їй була гарантована на землях речі посполитої. Дослідники не виключають також можливості проведення переговорів представників повстанців з окремими татарськими воєначальниками, насамперед з перекопським мурзою тугай - беєм. Хмельницького з іслам - гіреєм ііі не зберігся, з донесення московських воєвод відомо, що татари зобов’язувалися не брати в полон українське православне населення (о. Однак геополітичне становище україни, яка перебувала в так званому трикутнику (московська держава, річ посполита, османська порта з кримським ханством), а також відсутність власної кінноти поставили гетьмана перед необхідністю укладання договору з татарами.

Степанков, кримський уряд був проти створення незалежної української держави, оскільки це поклало б край найбільшому джерелу наживи – грабежу українських земель і торгівлі живим товаром. Такий підхід дає можливість пояснити поведінку татар у вирішальні моменти битв (зборів, берестечко, жванець), коли доля польської армії висіла на волоску.

Відносини україни з османською портою також залежали від українсько - татарських взаємин, оскільки кримське ханство було васалом туреччини і дії татар значною мірою визначалися позицією султанського уряду.

інший сучасний історик валерій степанков віднайшов у архівосховищах львова та вроцлава документи, які свідчили про те, що це посольство мало просити у султана “прийняти його (б. М’ясковського, російський дослідник борис флоря зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством відправлено полковника филона джалалія (восени 1648 р. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок молдавського й волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу порті, давати “рабів” на турецькі галери, а також передати у пряме підпорядкування османській імперії кам’янець - подільський. Гетьман продовжував міжнародну політику щодо зміни протекції – про це свідчать не тільки його листи до московського царя, але й продовження переговорів із послами османської імперії, листування із трансільванським князем та урядовцями кримського ханства. Однак жодна з “високих” сторін (окрім хіба що криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади.

Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, українське гетьманство вже у цей час спробувало знову добитися прихильності іншого династичного зверхника – монарха в особі султана мегмеда іv. Таким чином, очевидно, що саме тоді між чигирином і стамбулом було укладено лише торгову угоду, яка називалася “договір між турецьким цісарем і військом запорозьким та народом руським про торгівлю на чорному морі” (т. Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника у стамбулі бекташ - аги та очаківського бейлербея мурад - паші з проханням допомогти у відновленні стосунків із султаном мегмедом іv. У відповідь турецьким володарем було направлене до чигирина посольство на чолі з осман - агою (осман - чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р. Відповідь і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського посольства полковник антін жданович, який разом із осман - агою прибув на початку вересня до столиці османської імперії. Послами хмельницького в результаті переговорів з великим візирем були обумовлені основні пункти майбутнього підданства українського гетьманства султанській владі. Коли ж у червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українську армію в битві з поляками під берестечком, гетьман звернувся з проханням до мегмеда іv, щоб “кримським людям учинити … допомогу” козакам. Основною причиною українсько - польського перемир’я, яку виклав гетьман у листі до мегмеда іv від 4 листопада 1651 р було запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією перед початком берестецької битви.

Наступного, 1652 р коли ян іі казимир змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією – у березні він запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти османської імперії. Відверто заявив, що якщо король не накаже припинити наступ на україну, то він “змушений буде шукати собі іншого стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати”. Хмельницький просив султана мегмеда іv підтвердити своєю грамотою протекторат над україною і як символ зміцнення сюзеренно - васальних стосунків надіслати йому прапор і тулумбас (барабан). Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до україни “велике” посольство на чолі з мегмед - агою, яке перебувало у чигирині з середини травня до кінця червня 1653 р. Османський посол запевнив українське керівництво, що султан мегмед іv надасть йому військову допомогу у вигляді 10 тисяч вояків силістрійського бейлербея й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень. ) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність війська запорозького від османської імперії, а сааме – скликати генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько - турецький договір. і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької торони щодо підданства, але й положення українсько - турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном. ) хмельницький звертається до султана мегмеда іv з проханням про заступництво османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його кримським васалом. Хмельницький писав до кримського хана іслам–гірея, що українське гетьманство “на вічні часи” не порушить взаємної присяги про “братерський союз” і “приязнь”. Після завершення переговорів із ним до порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня – у липні перебували у столиці османської імперії. Головною темою переговорів знову були питання про “зраду” кримського ханства та необхідність розірвання кримсько - польського союзу, заборону татарам нападати на україну, а також прийняття українським гетьманством номінальної васальної залежності від султана тощо. У відповідь на лист мегмеда іv, де падишах за результатами посольства відписував хмельницькому, що “пропонуєш з цілим народом козацьким моєму порогові блаженності підданість і щирість, і з чистоти внутрішньої і зовнішньої виявляєш вірність і відданість. Окрім того, козацькі посли добилися того, що до бахчисараю був висланий турецький урядовець, який від імені султана наказав татарам припинити воювати з козаками і жити з україною “у мирі та дружбі, як колись”. Тим самим гетьман намагався забезпечити підтримку турецького монарха своїм далекосяжним планам у придунайському регіоні та відновити дружні стосунки з кримським ханством. Особливо тісно співпрацював з польським урядом господар молдавії —василь лупул, котрий перебував у близьких родинних стосунках з деякимивпливовими магнатами речі посполитої (зокрема його дочка олена була вшлюбі з гетьманом литовським я. Ще більше підстав до зближення господаря з офіційною варшавою приніс початок української революції, адже під її впливом на східних землях молдавії також розгортається опришківський рух. Опришкиберуть участь у подіях, що мали місце на українських поділлі тагаличині, але селяни та козаки з україни також активно допомагаютьмолдавським повстанцям. За таких умов лупул висловлювався за приязні стосунки з таким потужнимсусідом, яким стало в цей час військо запорозьке, однак насправді ведеподвійну гру та підтримує тісні взаємини з польським керівництвом. Запорукою міцності цього союзу мав статишлюб сина українського гетьмана чигиринського сотника тимошахмельницького та дочки молдавського господаря розанди.

Він, на думку гетьмана, полягав у підпорядкуванні собі молдавського господарства, оскільки таким чином було б зруйновано дотеперішню розстановку сил у південно - східній європі, стабільність якої була головною перешкодою в реалізації його планів. Але хмельницькому не довелося надто довго втішатися досягнутим успіхом, адже він не передбачив, що об’єднанні молдовія і україна стануть терням в оці не для навколишніх могутніх держав, а для семі городдя й волощини.

Зав’язування стосунків з молдавським князівством стимулювало посилення дипломатичної активності гетьманського уряду і в сусідній з нею та етнічно спорідненій валахії (мунтенії), яка намагалась проводити солідарну з молдавією політику.

Надзвичайним динамізмом відзначалися в цей час дипломатичні контакти українського керівництва з найбільш потужною у військово - політичному плані регіональною державою — трансільванією. Тому хмельницький, готуючись до воєнної кампанії 1649 р а також пізніше, усвідомлюючи неминучість нових зіткнень з польщею, намагався в будь - який спосіб залучити трансільванського князя до антипольської коаліції. З цією метою впродовж початку 1650 - х рр… князівство відвідує ряд українських посольств, на чолі яких стояли досвідчені дипломати та впливові козацькі урядовці і. Хмельницького полягали в тому, щоб в особі османської імперії забезпечити собі надійного союзника (через набуття номінального васалітету), й таким чином позбавити турецького султана можливості за спиною українського гетьманства вступити у коаліцію з річчю посполитою. Окрім того, мир зі стамбулом передбачав також розірвання кримсько - польського союзу та мирні стосунки з кримським ханством, військова допомога якого суттєво допомагала у війні з річчю посполитою. Хмельницькому цілком не вдалося, адже татари періодично відмовлялися від підтримки війська запорозького й переходили на бік короля речі посполитої, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у москви.

Та й османська імперія, яка була втягнута у війну з венецією на середземному морі так і не змогла надати необхідного військового захисту козацькій україни ні в 1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр тобто тоді, коли оголошувалося про підлеглість українського гетьмана турецькому султану.

Не маючи у своєму розпорядженні налагодженої системи зовнішньополітичних відносин, підготовлених кадрів, він дуже швидко спромігся створити розгалужену і ефективну дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її реалізовувати.

Гетьман чітко уловив тенденцію розвитку тогочасної центрально - східної європи і збагнув, що утвердження українського народу в якості політичної нації можливе лише за умови проведення надзвичайно активної зовнішньої політики.

Отож уже на початковому етапі повстання вражаючі перемоги над королівськими військами були здобуті значною мірою завдяки тому, що їм передував дипломатичний тріумф. Урахувавши гіркій досвід попередніх козацьких виступів, які неминуче розбивалися об добре злагоджену, організовану польську кавалерію, хмельницький напередодні свого виступу залучив на свій бік важливого воєнно - політичного союзника – кримське ханство. Надалі зовнішньополітична активність гетьманського уряду не лише не вщухла, а й, з огляду на нові грандіозні завдання унезалежнення україни, істотно посилилася. Прагнучі залучити нових воєнних союзників і відповідно активізувати політичний тиск на польське керівництво, хмельницький налагодив тісні стосунки з оттоманською портою, валахією, молдавією. На цей шлях встав богдан хмельницький, який знаючи з минулого досвіду про ненадійність південних союзників, у той же час усвідомлював, що військово - політичний контакт між українськими козаками кримом та портою може забезпечити умови для реалізації воєнних дій проти польщі за незалежність україни.

Татари, як відомо, у найвідповідальніший момент бою під зборовом, коли хмельницький був на крок від остаточного розгрому польщі, зрадили його й примусили піти на переговори з поляками.

Але богдан хмельницький за цей союз тримався обома руками, йшов на просто неможливі поступки татарам, щоб його забезпечити, входив у дипломатичні зносини з туреччиною, готувався до спільного з татарами походу проти москви (про що детальніше далі). Через те й тиснув на неї й мав плани навіть іти в похід проти неї, як заявляв, – на знак помсти за те, що вона не допомогла йому в його боротьбі проти поляків у 1649 році. Татарські хани виявились далеко не такими далекоглядними, яким був хмельницький, вони вже тоді готували собі ту загибель, яка невідворотно настане для їх держави через 100 років. В очах європейських правителів хмельницький був бунтівником, збунтованим рабом, узурпатором влади, який повстав проти свого володаря – короля польського. Тим не менш, не можна вважати спробу хмельницького через шлюб свого сина тиміша з донькою молдавського господаря василя лупула ввійти в династичні зв’язки з габсбургами, домагаючись чого він зробив кілька походів у молдавію (1650, 1652 і 1653 рр. Крип’якевичем думка щодо того, що мотивом написання листа булла спроба схилити олексія михайловича до надання військової допомоги козацькій армії та заохотити його до боротьби за польський трон, який після смерті короля владислава іv залишався вакантним. З початком визвольної війни українського народу та появою на українських землях союзників повстанців – ногайської орди – польське керівництво активно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов’язань і надання польщі військової допомоги в боротьбі проти хмельницького й татар. Переможний для козацької зброї розвиток протистояння з польськими військами в 1648 році, урочистий в’їзд гетьмана хмельницького до давньої княжої столиці – києва, його розмови з вищим православним духовенством, єрусалимським патріархом паїсієм та київською інтелігенцією – усе це створило умови для переосмислення хмельницьким результатів і завдань визвольної боротьби.

Цей процес завершився в лютому 1649 року виробленням нових для української суспільно - політичної думки програмних вимог щодо розбудови незалежної від речі посполитої української козацької держави.

Можна сказати, що наприкінці 1648 року до києва на білому коні богдан хмельницький в’їхав як талановитий, але, по великому рахунку, звичайний козацький ватажок, а виїхав з нього навесні 1649 року й попрямував на поле наступних битв з поляками могутній державний діяч. Й історична інформація щодо княжого минулого україни та її майбутніх перспектив у зв’язку з цим минулим, яку йому напевне надали представники київської духовної й інтелектуальної еліти, зіграла в цьому чи не найголовнішу роль. Але, враховуючи норми придворного етикету московської держави, за якими він не міг на тому рівні свого представництва, яке тоді мав, вести переговори з самим царем, а тому просто передав царю записку (й це ще було великим щастям, що цю записку таки передали), можна твердити, що в записці й було висловлене найголовніше з того, чого домагався гетьман. У ній же стисло повідомлялося про причини й перші кроки визвольної боротьби, а також порушувалося клопотання про надання військової допомоги в боротьбі з польщею. Навпаки, гетьманський уряд все ще сподівався на можливість такого реформування державного устрою речі посполитої, яке б гарантувало автономію війська запорізького. До того ж, українське керівництво все одно не полишало намірів посадити на польський трон короля – не - католика (трансільванського князя або московського царя), оскільки військо запорозьке присяги яну - казимиру не складало. У травні 1649 року гетьман направив до москви представницьке посольство на чолі з полковником федором вишняком, в акредитивній грамоті якого було чітко висловлено прохання про покровительство московського монарха. До речі, з початку 1650 року в україні перебував самозванець тимофій акудінов, який видавав себе за сина московського царя василя шуйського й виказував претензії на московський трон, шукаючи допомоги в іноземних правителів. Але, незважаючи на численні вимоги москви видати їй самозванця, хмельницький цього робити не поспішав, даючи змогу останньому плести політичні інтриги проти олексія михайловича. Так, узимку 1650 року хмельницький робить усе, щоб не допустити участі українських полків у каральній акції іслам - гірея проти донських козаків, а в середині березня цілком ігнорує накази польського короля про підготовку до комбінованого польсько - татарського походу проти московської держави.

Але нерішучість царського уряду і його відмова взяти під захист військо запорізьке змусили гетьмана на початку 1650 року знов активізувати контакти зі стамбулом. Але гетьман з цим поспішати не став та й москва, природно, про все дізналася від своїх інформаторів, якими україна була просто нашпигована, особливо в середовищі духовенства, тому не випадково, що україно - російські відносини після цього суттєво поліпшилися. іскру запропонував негайно прийняти під опіку військо запорізьке, царський уряд розглядав питання щодо прийняття його лише як соціальної структури, без території, на якій воно базувалося, передбачаючи в подальшому надати під його розміщення безлюдні землі в межиріччі дону та медведиці. Укладений за її результатами білоцерковський мирний договір звів нанівець автономію козацької україни та породив реальну загрозу спалаху громадянської війни на терені наддніпрянщині. Як свідчать історичні джерела, з літа 1653 року козацька україна внаслідок дипломатичних прорахунків воювала вже не тільки проти речі посполитої, а й проти сформованої антиукраїнської коаліції у складі речі посполитої, молдови, валахії та трансільванії. Російські шпигуни у стамбулі (зокрема якийсь грек фома іванов) у першій половині 1653 року інформували царський уряд про активізацію зносин козацької старшини з представниками турецького султана. Однак, пославшись на несприятливий для переговорів час (оттоманська порта була дуже слабкою в цей час і не була здатною серйозно втрутитись у конфлікт у центрально - східній європі, що гетьман, безумовно, знав), хмельницький попросив посла поки що зачекати.

Отже, за умов, що склалися на кінець 1653 року, прийняття протекції московського царя ставало одним з не багатьох (якщо не єдиним) більш - менш прийнятних для керівництва гетьманату шляхів виходу зі скрутного зовнішньополітичного становища, ускладненого низкою негативних внутрішньополітичних процесів, козацької україни.

Тому рішення переяславської ради 1654 року не були інтригою незначної кількості старшини чи наслідком підступних намірів московської держави, як це інколи подається в історичній літературі. На раді не було представників белзького, волинського, подільського й руського воєводств, тобто не було представлено більше третини населення тогочасної україни.

То ж, можна кваліфікувати переяславську раду тільки як представницьку, декларативну раду, в якій, крім козаків, дозволено було взяти участь бажаючим мешканцям переяслава та прибулим до нього приватним особам. У переяславі 8 січня 1654 року ніякого договору укладено не було, тут було здійснено лише усний акт присяги, умови ж договору лише обговорювались, тому й переяславським договором це називати не можна. Українці розуміли договір з московським царем у європейському понятті цього слова, бо звикли до європейської правової системи, а росіяни мали про нього своє поняття, бо у них верховодила не система законів, а воля царя, а закон – то було для них тимчасове висловлення царської волі, що могла мінятися як завгодно. Чинність же клятви гетьмана й старшини сягала тільки до кінця життя даного гетьмана, через що згодом кожен гетьман приймав присягу й умови правління заново. Хмельницького вони козакам не були відомі, більш того, як історичний автентичний, підписаний обома сторонами документ вони не збереглись, а тільки в копії – вважається, що цей документ був знищений в часи імператриці катерини іі як недогідний росії. Отже, умова підданства носила загалом тільки риторичний характер для козаків, а в основі союзу був усе ж таки чисто військовий союз проти польщі, забезпечений правами протекторату.

Вони не тільки домовились про військовий союз, а й спритно використали умови царської протекції для того, щоб згодом все більше ставити україну в залежність від своєї держави.

Не визначив чіткої форми підданства, не взяв клятви з московського боку на виконання умов, не сам присягав, як спершу хотів, а допустив, щоб присягав народ, нехай і в незначній кількості осіб його представників, що морально знесилило його, не даючи змоги дати належну відсіч московській експансії, дозволив (нехай і формально) збирати в україні данину для царя і не дав рішучого відпору царю в його бажанні мати воєвод в українських містах. Хмельницького не було в українських землях жодного московського воєводи, де б гетьман того не бажав, як також і цар не отримав з україни жодної копійки.

Але, як виявилось пізніше, це був той момент в історії україни, коли її гетьман мислив на рівні кримських татар, тобто дбав про поточний політичний момент, а не думав про майбутнє своєї країни й народу.

Новий же гетьман постановляв нові статті, а з ліквідацією гетьманства цей акт узагалі втратив свої юридичні чинники, не кажучи вже про те, що давно немає царів, яким присягали.

Богдан хмельницький актом 1654 року поточні свої потреби задовольнив, тобто військову допомогу дістав, але дуже швидко побачив, що за союзника собі здобув. Саме через це депутація частини білоруської шляхти, духовенства, міщанства й селянства подала хмельницькому прохання ввести їх у козацьку юрисдикцію, на підставі чого в гетьманщині згодом утворився стародубський полк. Усвідомлювалась як край етнічно відмінний від україни, але в обох народів була сильною традиція співжиття державного, культурного, проте – насамперед церковно - духовного, що треба враховувати.

За терен давньої київської митрополії й право на державно - політичну й духовну спадщину київської руси й розпочала боротьбу москва, і ця боротьба в зміненому й трансформованому вигляді триває й досі. Робилися навіть спроби її модернізації відповідно до потреб тогочасної геополітики, які знаходять концентрований вираз у літописному зводі 1650 року та кормчий книзі 1653 року.

Зокрема, обґрунтовувалися ідеї довізантійської древності російської християнської держави, єдності російського та грецького царств, а відтак і право московської держави на візантійський спадок. Нові ідеологеми москви стали підвалинами сакральної основи зовнішньої політики московського керівництва наступних десятиліть, в тому числі й підґрунтя стосунків з україною. Українське керівництво, прагнучи заохотити царський уряд до спілки з військом запорозьким, свідомо саме підживлювало московські експансіоністські плани, які були вираженням привласнення собі москвою особливої месіанської ролі в світі. Ось для чого москві був потрібен київ – там побував у свій час апостол андрій первозванний з учнями й на місці його виникнення поставив хреста, визначивши тим його якесь особливе сакральне значення в майбутньому християнському світі. Польська влада на цьому терені майже втратила своє значення, а московія не була ще в силі сягнути у своїх домаганнях так далеко, отож козацький чинник міг знайти тут визнання. Богдан хмельницький виявляв великий інтерес до західних українських земель, але проводив об’єднання дуже обережно, зважаючи насамперед на різницю у вірі, бо західні українські землі на цей час були вже в церковній унії з римом. Вислані ним полковники оволодівали поступово різними містами й округами, привертали на свій бік населення справедливим управлінням і приязною поведінкою. Щоб укріпити козацьку владу на західних українських землях, богдан хмельницький вирішив підтримати семигородського (трансільванського) князя юрія ракоці (ракочія) в його прагненні здобути польський престол. Київський полковник антон жданович з 30 - тисячним військом ходив на підмогу князеві й перейшов з ним уздовж всю польщу – з кракова через сандомир, люблін аж до варшави.

Але, слід сказати, князь ракоці виявив одразу свою політичну неповороткість, яка врешті - решт стала на заваді втілення в життя планів хмельницького в цьому регіоні. і все ж таки головною помилкою хмельницького в здійсненні своєї геополітики було те, що гетьман допустив щоб засади політико - правового включення україни в орбіту владних відносин московського царя були сформульовані в московському договорі 1654 року дуже аморфно. – поступовий, багатоступеневий наступ на окраїни, що починався з оголошення протекторату, закріпленого сценаріями публічного лояльного волевиявлення, і закінчувався повною анексією земель; – воєнне загарбання, що супроводжувалося жорстокими репресіями; виправдання анексії політичними аргументами (наприклад, звинуваченні в колабораціонізмі місцевих еліт із зовнішніми ворогами москви) чи історичними прецедентами (зокрема. Богдан хмельницький почав з 1655 року міняти своє ставлення до союзу з москвою, вона це зрозуміла й у серпні 1656 році уклала з польщею перемир я у вільні. Вільно було третім після берестечка та молдавії великим програшем україни у війні, цього разу дипломатичним, адже в союз з москвою гетьман і вступив тільки, щоб перемогти польщу.

2 (12) жовтня 1656 року в чигирині було зібрано старшинську раду, на якій фактично було проголошено незалежність україни, про що докладно доніс царю бутурлін. Ракочій обіцяв сприяти хмельницькому дістати червону русь (галичину) й частину білорусі, визнавав титул князя за ним і підтримував його намір передати цей титул сину юрію – ще одне підтвердження того, що україна стала на шлях повної незалежності. Слід мати на увазі, що договір війська запорозького з московським царем 1654 року не містив заборони на проведення українським гетьманом зовнішньополітичної діяльності. Правда, через давнє суперництво московії й швеції цар ревниво ставився до контактів хмельницького зі шведами й навесні 1655 року царський уряд затримав і не пропустив до чигирина посередника в україно - шведських стосунках данила грека. А в 1655 році, коли почалась польсько - шведська війна й король карл х густав продемонстрував у ній неймовірні за своїми масштабами успіхи, це спонукало гетьмана до того, щоб почати мало зважати на вказівки з москви.

Гетьман запропонував шведському королю карлу - густаву союз проти польщі з умовою, щоб усі руські землі (українські) речі посполитої були віддані україні. Грушевський, карл х густав не стільки завойовував польщу, скільки вона сама добровільно йому піддавалася; швидше за все він у цей час воював не з польщею, а з яном казимиром. Ця агітація будувалась на тому завіренні, що шведський король, теперішній протектор, а в майбутньому король речі посполитої, як сильний правитель, приведе до послуху козаччину, покладе край багаторічній виснажливій війні, а згодом спільними силами подолає й московію. То ж коли в середині вересня 1655 року хмельницький разом з царськими військами прийшов до львова й розпочав облогу міста, це було радзейовським розцінено як те, що гетьман прямує до кракова, аби задекларувати там шведському королю свою службу.

Облога львова козаками з одночасним спрямуванням спільного україно - московського експедиційного корпусу до вісли, що призвело до взяття любліна й появи україно - московських військ на власне коронних польських землях, ще й поблизу столиці, тільки довела серйозність намірів гетьмана. В умовах же наростання суперечностей у стосунках з царською адміністрацією та певного конфлікту зі шведською стороною гетьману було вигідно, щоб західноукраїнський регіон і надалі залишався номінально під владою яна казимира, який, за виразом м. Маючи в планах соборність українських земель в межах своєї держави хмельницький волів поки що мати справу зі слабким правителем, від якого можна було домогтися необхідних гетьману поступок. Варто зауважити й те, що в примиренні війська запорозького з кримським ханством чи не вперше за роки свого правління був зацікавлений і польський король ян казимир, який робив спроби через хана залучити козаків на допомогу в боротьбі зі шведами.

Проте гетьман явно розглядав такі домовленості з татарами щодо спільного походу на допомогу полякам тільки як тактичний крок, на який він пішов під впливом міжнародної ситуації осені 1655 року.

Можна лише припустити, що хмельницький, який не раз демонстрував, що вічних союзів не існує, а є лише певні інтереси, які мають бути досягнуті за допомогою цих союзів, міг піддатися на вимогу хана замиритися й відійти від москви але не ув’язав це з якимись конкретними діями.

Врешті, показовим є те, що воєвода стефан у листі до князя ракоці спочатку зауважив, що союз козаків з москвою значно міцніший, ніж з кримом і що озерянська угода його не перекреслила, але тут же додав, що український гетьман звичайно не дотримується ніяких договорів, і цього разу також, мабуть, вчинить своїм звичним способом. Можна припустити також і те, що гетьман хотів, демонструючи своє зближення з татарами, що стали союзниками польського короля, надавити на шведів так, як він у свій час зробив з московітами.

Однак шведи все одно не хотіли віддавати українські землі, які були під польщею, бо претендували на них самі, щоб використати їх з максимальною користю для себе.

У шведів з’явилася серйозна проблема – польсько - московське примирення і ті положення з тексту віленського перемир’я між польщею й московією, в яких говорилося про початок війни зі шведським королівством. і тут, в умовах воєнного протистояння з москвою позиція шведів щодо територіальних претензій війська запорізького значно пом’якшується завдяки їхній зацікавленості в укладенні військово - політичного союзу з козаками.

Правда, карл х найважливішим своїм союзником у боротьбі з річчю посполитою й іншими католицькими державами центральної європи продовжував, як і раніше, вважати трансільванського князя д’єрдя іі ракоці. і тому, щоб привернути його до воєнного союзу антипольського спрямування, карл х погоджувався на передачу йому белзького й руського воєводств, а також перемишльської й сяноцької земель. Крім того, він мав на меті залучити до союзу цілу низку держав регіону, зацікавлених у протистоянні польсько - московському зближенні, зафіксованому у вільно. Стосовно ж долі західноукраїнських земель інструкція, яку він надав своїм представникам на переговорах з гетьманом, містила дипломатично виражену відмову й чітко висловлене зауваження, що ці землі вже обіцяні королем трансільванському князю, а тому «всі справедливі бажання п. Хмельницький відправив корпус на чолі зі ждановичем на допомогу ракоці, що йшло всупереч умовам віленського перемир’я й свідчило про повне ігнорування їхнього змісту з боку гетьманського уряду.

Швеція, трансільванія, бранденбург, з діяльністю якої солідаризувалися (передовсім через угоди з трансільванією) молдавія, валахія та військо запорізьке; згідно з донесенням посла швеції г. і в червні 1657 року до чигирина прибув шведський дипломат лілієкрон з повідомленням, що король карл х густав погоджується віддати війську запорозькому українські землі під польщею, частину білорусі й смоленськ, собі ж залишає землі польщі. Ясно, що гетьман та його оточення маневрували, уникаючи військового нападу москви, але й легковажити розумінням своєї політики власним народом було не можна. Ясно, що вона розглядала договірні норми, зафіксовані московським договором 1654 року як відправні на шляху все більш тісної інтеграції україни до московської держави у майбутньому.

Офіційні документи, дотичні до справи дипломатичної місії представників посольського приказу свідчать про зміну тональності політики офіційної москви стосовно взаємин з військом запорозьким. Вони зводилися до нарікань за те, що українська сторона зволікає із запровадженням в українських містах інституту царських воєвод, не виконує зобов’язання щодо надання податків з україни до царської скарбниці, відмовляє в наданні земельних наділів у києві московським стрільцям, не приводить до присяги гетьманича юрія тощо. На початку червня з москви в україну прибув посланець царя дворянин іван желябужський, який повинен був уже не тільки збирати інформацію про стан справ у війську запорозькому, а й вести антигетьманську агітацію, використовуючи міжстанові та соціальні суперечності, яких у той час в україні вже було чимало. Зіткнувшись із жорсткою позицією московського керівництва стосовно зовнішньополітичної самостійності чигирина, хмельницький, незважаючи на критичний стан здоров’я, намагається відстоювати обраний курс. Бутурліним на початку літа 1657 року богдан рішуче відкинув претензії москви як безпідставні або такі, що втратили чинність внаслідок сепаратних дій москви, які завдали шкоди інтересам війська запорізького. Спроби зібрати всі факти до купи, проаналізувати їх та зв язати більш - менш логічним зв язком, глянути на вчинки хмельницького з позиції тогочасної, а не сучасної нам людини, історики почали робити лише нещодавно, після 1991 - го року.

Не можна заперечити факт, що це саме він зв язав перервану ще в середні віків нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім ю самостійних народів із своїм власним національним життям. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, вчені вважають хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем україни.

Провівши в неволі два роки, хмельницький повертається до суботова, записується до реєстрових козаків, одружується й займається розширенням своїх маєтків. Гіпнотичний вплив, що його хмельницький умів справляти на маси, став очевидним, коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648 р. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, хмельницький сміливо розв язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків - кримських татар. Саме тоді, коли його посольство прибуло до криму, взаємини хана з поляками були вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4 - тисячного загону було послано відомого воєначальника тугай - бея. У середині квітня на жовтих водах, по дорозі на січ, впевнений у своїй перевазі 6 - тисячний передовий загін поляків зустрівся з об єднаними козацько - татарськими силами.

6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20 - тисячних головних сил марцін каліновський та міколай потоцький залишили вигідні позиції під корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки.

Спочатку на право, а згодом і на лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Где колвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскіе - усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точні цифри), і тому євреї й досі вважають повстання хмельницького однією з найважливіших подій своєї історії. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6 - тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Якщо у польщі подвигами вишневецького захоплювалися, то на україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати на хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з вишневецьким до смерті. Ядро її складали 16 вибудуваних у боях козацьких полків, очолюваними такими шанованими полководцями, як філон джалалій, максим несторенко та іван гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як данило нечай, іван богун, михайло кричевський, а також вихідці з міщан - мартин небаба та василь золотаренко. Коли біля львова збиралося їхнє військо, споряджене в сліпучі шати, які не полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом і сріблом. На початку жовтня козацько - селянська армія взяла в облогу львів і вже б от - от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню хмельницького руйнувати чудове місто львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці замостя, надійшла новина, що королем обрано яна казимира - людину, яку волів бачити на троні хмельницький. Для істориків завжди лишалося загадкою, чому хмельницький, який на той момент міг знищити річ посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на наддніпрянщину.

Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв язки з річчю посполитою, він зазнав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. З року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, хмельницький і його союзник хан іслам гірей 80 - тисячним військом обложили вишневецького в фортеці збараж. Підкуплений поляками і побоюючись зміцнення українців, іслам гірей відвів своє військо й поставив перед хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. Козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на київщині, чернігівщині та брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополиту обіцяли місце у польському сенаті. Хоч хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян. Та хмельницький, покладаючи великі надії на підтримку московітів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на москву, запропонувавши у 1650 р. Протягом кількох наступних років хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина тимоша, встановивши тісний союз між україною та молдавією. За цих тяжких обставин козакам на чолі з рішучим полковником філоном джалалієм удалося вивести із польського оточення частину українського війська, але у вирішальний момент вибухнула паніка, й поляки вирізали близько 30 тис. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис влада гетьмана обмежувалася київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами.

Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяючи встановлювати козацький устрій, що поклало початок так званій слобідській україні, розташованій на землях сучасної харківщини.

В його резиденцій чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили збирати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська хмельницького напали на 30 - тисячну польську армію, що розмістилася під батогом, на кордоні поділля з молдавією, і 1 травня розгромили її. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під берестечком. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару.

Метою його стосунків із річчю посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат адам кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан речі посполитої. У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім (хоч це поняття дістало поширення лише після французької революції 1789 р. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати україну.

Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально - економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити - при своїй владі чи чужій, - було справою другорядною. З одягу на те, що за всієї своєї популярності та влади хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для україни зверхника, який його мав. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи.

Відтак, у 1651 р після обміну посольствами оттоманська потра формально прийняла своїми васалами гетьмана та військо запорозьке на таких же умовах зверхності, що їх мали крим, молдавія та валахія. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з польщею, московити воліли почекати, доки козаки й поляки не виснажать один одного, і вже тоді вдатися до відповідних дій. Значну ролю в справі союзу україни з москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між богданом хмельницьким і царем. Цар олексій михайлович скликав земський собор, який вирішив, що зрадити православної віри й святої церкви божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку.

Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені польщею землі, використати україну як буфер проти оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.

1) встановлено військовий союз україни з московщиною, гарантований протекцією московського царя над україною та 2) дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей української держави.

Реєстрових козаків, вишколених польськими командирами на європейський кшталт; запорожців з їх особливою тактикою; повстанців, слабо озброєних, невишколених до бою, бо не було часу; татарських орд з їх власною командою. Не зважаючи на це, хмельницький, завдяки глибоко опрацьованим планам воєнних операцій та військовій дисципліні, яку вніс він в аморфну озброєну масу, завдавав поразку за поразкою зразковій польській армії, підсиленій німецькими вояками, прославленими на всю европу, з досвідом 30 - літньої війни.

В цій ділянці діяльности гетьмана найтяжче знайти пояснення, і єдиний ключ до зрозуміння його політики лежить у зрозумінні історичних подій та головної мети життя хмельницького.