гра як важливіший спсіб виховання дітей молодшого шкільного віку

гра як важливіший спсіб виховання дітей молодшого шкільного віку

Гра дарує щохвилинну радість, задовольняє актуальні невідкладні потреби, а ще – спрямована в майбутнє, бо під час гри у дітей формуються чи закріплюються властивості, вміння, здібності, необхідні їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому.

Задовольняючи свою природну невсипущу потреба в діяльності, в процесі гри дитина добудовує в уяві все, що недоступне їй в навколишній дійсності, у захопленні не помічає, що вчиться – пізнає нове, запам’ятовує, орієнтується в різних ситуаціях, поглиблює раніше набутий досвід, порівнює запас уявлень, понять, розвиває фантазію. До них належать режисерські, сюжетно - рольові (сімейні, побутові, суспільні), будівельно - конструкційні, ігри на теми літературних творів (драматизації, інсценування). А) визначити місце дидактичних ігор та ігрових ситуацій у системі видів діяльності на уроці; б) доцільність використання їх на різних етапах вивчення різноманітного за характером навчального матеріалу; в) розробка методики проведення дидактичних ігор з урахуванням дидактичної мети уроку та рівня підготовленості учнів; г) вимоги до змісту ігрової діяльності у світлі ідей розвивального навчання; д) передбачення способів стимулювання учнів, заохочення в процесі гри тих, хто найбільше відзначився, а також для підбадьорення відстаючих. На прогулянці проводяться дидактичні ігри з природним матеріалом, будівельно - конструктивні ігри з природними матеріалами (снігом, піском, глиною, гілочками тощо), пізнавальні ігри.

Вона орієнтує учнів на планування власного мовної поведінки та поведінки співрозмовника, розвиває вміння контролювати свої вчинки, давати об єктивну оцінку вчинкам інших. іноді такі ігри називають творчими сюжетно - рольовими, підкреслюючи, що діти не просто копіюють ті чи інші дії, а творчо їх осмислюють і відтворюють у створюваних образах, ігрових діях. Через сюжетно - рольову гру, що передбачає перевтілення, учні мають можливість ідентифікувати себе з будь - яким героєм, приміряти на себе різні характери, манери, поведінки, пережити безліч ситуацій. Спочатку актор отримує від учителя роль – картку з назвою чи зображенням певного предмета або істоти, які потрібно зобразити рухами тіла, рук, мімікою та інтонацією голосу.

У казках образи героїв окреслені найбільш яскраво, вони приваблюють дітей динамічністю і ясною вмотивованість вчинків, дії чітко змінюють одне інше і діти охоче відтворюють їх. Різноманітні рухи та ігрові дії дітей ефективно впливають на діяльність серцево - судинної, дихальної та інших систем організму, збуджують апетит та сприяють міцному сну.

За допомогою ігор закріплюються та вдосконалюються різноманітні вміння і навички з основних рухів (ходьби, бігу, стрибків, рівноваги), розвиваються такі важливі фізичні якості, як швидкість, спритність, витривалість. Рухливі ігри, починаючи від найпростіших, таких, як жмурки, і закінчуючи складними спортивними, як наприклад, футбол, волейбол, баскетбол, хокей, розвивають у школярів чимало корисних якостей. Ці ігри сприяють також вихованню свідомої дисципліни, волі, наполегливості у подоланні труднощів, виховують терплячість, привчають бути чесними та правдивими.

Тут повторюються ігри, що вивчались у і - іі класах, але не втратили своєї цікавості і легко варіюються з новими завданнями, з включенням у гру кількох ведучих. Вони відіграють особливо важливе значення для різнобічного фізичного розвиту, так як в них входять основні природні рухи людини (ходьба, біг, стрибки, метання, ловля та ін. ігри відрізняються великою емоційністю, оскільки вони мають широкі можливості для прояву особистих якостей та ініціативи, створюють хороший настій, сприяють зміцненню дружби, та взаємодопомоги.

Одночасно поряд з фізичними якостями розвивається здатність до аналізу і прийняття рішень, що позитивно позначається на формуванні оперативного мислення і розумової діяльності загалом. Виняткового значення рухливі ігри набувають у процесі навчання учнів молодших класів фізичним вправам де вони використовуються як форма закріплення і вдосконалення вивчених рухів. ); зміна темпу рухів; збільшення числа перешкод; зміна взаємовідношення гравців (спочатку одні ловлять, а потім інші); збільшення чи зменшення кількості учасників. У цьому випадку виробленню рухомого звучання допомагає проспівування мелодії на склади, що починаються і закінчуються приголосними (дінъ - дінъ, тук - тук). Довільне керування співочим диханням погано вдається дітям, але систематичні вправи, вимога дорослого не переривати спів вдихом привчають дітей до правильних дій. Дітей корисно ознайомити з термінами, які відносяться до характеру виконання пісні (весело, жваво, рухливо; спокійно, лагідно, ніжно, м яко; швидко і чітко; святково, урочисто), побудови пісні (музична фраза, частини.

Вступ, заспів, приспів, куплети), звукоутворення (протяжно, плавно, легко, уривчасто), дикції (правильно, ясно, виразно), строю (високі, низькі звуки; вище, нижче; мелодія рухається вгору, вниз), ансамблю (голосно, тихо, голосніше, тихіше; швидко, повільно, швидше, повільніше; звуки короткі, довгі). Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психологічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки та ін. Соціалізація – це прийняття індивідом групових норм, “прийняття особистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в яких особистість домагається. Одні вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо, згідно з іншими теоріями природні анатомо - фізіологічні задатки мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу.

Багато педагогів вивчали дану проблему, вони вважали, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. При цьому в організмі, що розвивається виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Порівняльне дослідження педагогічних аспектів соціалізації молоді вимагає насамперед чіткого розуміння суспільної сутності цього явища як логічного підґрунтя визначення його педагогічного змісту та форм буття у середовищі різних культур. Попри те, що поняття соціалізації порівняно нещодавно набуло науково - термінологічного значення і стало об’єктом філософського аналізу, воно привернуло неабияку увагу мало не всіх най значущіших сьогодні західних філософських шкіл – прагматизму, феноменології, неотомізму та ін. Як засадові стосовно будь - якого з філософських підходів до тлумачення та використання поняття соціалізації знаходимо певні постулати щодо фундаментальних рис і визначень реальності поняття про людину та суспільство в їх взаємовідносинах, наголос на яких і створює специфіку тієї чи тієї філософської концепції соціалізації. Множина цих поглядів у західній філософії відображає багато вимірність соціальної реальності і місця людини в ній, а також надзвичайно високий рівень свободи наукового пошуку та думку у західному світі. Це підстава, яка робить можливим, необхідним і продуктивним діалог між різними філософськими школами, кожна з яких віднаходить особливий елемент істини.

Така ситуація в європейській і науковій думці у свою чергу свідчить про те, що реальним наслідком соціалізацій них процесів і зусиль у сучасному західному світі є, з одного боку, розвитку особистості інтелектуальної і соціальної свободи, а з іншого – вдосконалення мистецтва соціального діалогу, взаємодії, кооперації. Але сама стрімкість розвитку цього суспільства виявляється спричиненою в тому числі й результативністю соціалізаційного процесу, спрямованого до свободи як передумови соціальної творчості генерації і випрацювання високоефективних механізмів інтеграції людських творчих зусиль. Людський розвиток від самісіньких першоджерел є сходженням до свідомості, а потім до вищої свідомості як єдиного центра духовного тяжіння, до “пункту омега” (point omega). Соціалізація разом з персоналізацією є двома сходинками, які минає людство у цьому русі і завдяки яким утворюється “духовний синтез” або “диференційована єдність” (union difference). і якщо персоналізація – це етап виникнення і вдосконалення особистості, завдяки чому люди увінчують себе в організованому цілому, то соціалізація – це сфера, в якій окремі свідомості і самостійності об’єднуються, підкреслюючи глибину та непередбачуваність свого “его”. Оцінюючи значення думок різних вчених для педагогічного розуміння проблеми соціалізації, яка і є формуванням “улитності” людини в людський світ, легко побачити, що вони безпосередньо наголошують на проблемі нерозривності психофізичного та соціального, інтелектуального та етичного, пізнавального та практичного, інтелектуального та чуттєвого аспектів людського становлення та буття. Висновки з цих аксіоматичних нібито істин сягають глибинних засад розуміння та організації процесу взаємодії дитини та оточення, дитинства та суспільства. У такий спосіб французький персоналізм простежує головні вузлові етапи на шляху духовного становлення і приєднання особистості до простору спільного духовного буття людей, в якому вона тільки й може віднайти себе, стати і бути.

Соціальне середовище, в якому формується особистість, треба розуміти не тільки як оточення, але й як систему можливостей, вимог та очікувань, яка виконує конструктивні й диригентські функції щодо цього процесу.

Це множина викликів та очікувань складним чином відображається в самій архітектурі свідомості та почуттів особистості, у наборі алгоритмів, стандартів та правил поведінки й діяльності, в її пізнавальній структурі. Мірою наростання значимості середовища для індивіда, тобто мірою наростання його причетності, включеності в середовище (соціаліз), збільшуються потужність, різноманітність і витонченість особистісно - формуючих впливів оточення на особистість. Додавши до цього аналіз наслідків впливу особистості на середовище, здобуваємо можливість аналізу соціалізації з точки зору самодіяльності, само творчості людини.

Але тотожні як два полюси кола взаємодії, де кожен відображає іншого, спирається на іншого, містить його в собі, тобто як два полюси, які перебувають у безперервній динаміці взаємо переходу, внутрішнього потенціалу особистості та завдань і простору її соціального самоздійснення. Подальший розвиток зазначеного напрямку філософських пошуків виводить у сферу питань характеру соціальних стосунків, якості суспільства та пануючого в суспільстві ладу з точки зору його ставлення до індивіда – дбайливого чи байдужого, або й ворожого. У безпосередньому взаємозв’язку з філософською концепцією діяльності перебуває методологічний підхід до проблем соціалізації, який полягає в їх усвідомленні через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”, з нього випливає необхідність педагогічного осмислення взаємовідносин категрій суб’єкта та особистості. У зв’язку з цим самоочевидним є той факт, що якщо у суспільстві обмежується “суб’єктивність” особистості, то процеси становлення особистості, її соціалізації втрачають свою адекватність. У філософії особистість розуміють як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти.

Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження особистості, з яких найважливішими є її біологічні та соціальні детермінанти.

Філософське визначення особистості містить у своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне її розуміння (психологічний образ людини). Головною психічною проблемою дослідження особистості академік леонтьев вважає проблему внутрішньої структури особистості, рівні, що утворюють її, та їх співвідношення. Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі. У межах загального соціологічного підходу об’єднано ряд концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством “соціального репертуару” – багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації. Підримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримують її в своїх поглядах. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. Вони виникають як відображення людиною історично усталених суспільних відносин, стану матеріальної та духовної культури, певного типу суспільних відносин. Звідси риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (феодальне, капіталістичне, соціалістичне), її належністю до певного суспільного класу (робітники, селяни, інтелігенція), специфікою умов і змісту праці. Головною характеристикою особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні. При цьому найвищі диспозиції як найстійкіші, що відповідають більш високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості (вони відбивають стійкі ознаки способу життя великих соціальних спільнот), активно впливають на диспозиції (ситуативні соціальні установки) на відміну від найвищих і середніх (узагальнених соціальних установок) є відносно самостійними.

Отже, останні регулюють загальну спрямованість соціальної поведінки особистості, а диспозиції інших рівнів – поведінку в тій чи іншій конкретній сфері діяльності, спрямованість вчинків відповідно до певних соціальних об’єктів і ситуацій. Зазначимо, що роль головної диспозиції бере на себе та (або ті) з них, що найбільше відповідає даним умовам, цілям діяльності та потребі, що актуалізується. Не розкриваючи далі змісту вітчизняних концепцій особистості (оскільки вони тією чи іншою мірою відбивають поєднання вже розглянутих раніше концепцій), зазначимо їх групування за двома основними напрямками.

По - друге, інтеріндивідуальний підхід, в якому головний аспект робиться на дослідженні закономірностей міжособистісних стосунків людей під час виконання ними різних соціальних ролей. До них належать формування особистості й розвиток її потреб у нерозривному зв’язку з функціонуванням і розвитком спільності; вивчення закономірностей взаємозв’язків особистості та її взаємодії із суспільством, групою; проблеми регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості та ін. Звернемо увагу, що для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій, наприклад, структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, проблеми, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості. Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність. і, нарешті, функціональний підхід, сутність якого полягає у виділенні тих якостей структурних елементів особистості, якими вона наділена як реальних суб’єкт життєдіяльності. У західній соціології соціальний статус визначає положення особистості в суспільстві згідно з віком, статтю, походженням, добробутом, професією, освітою, сімейним станом. Під соціальною роллю в соціології, як правило, розуміють нормативний взірець поведінки індивіда згідно з соціальною позицією, яку він займає, і виконання ним відповідних функцій. Спрямованість особистості на відміну від двох попередніх структурних елементів є суб’єктивною характеристикою особистості, що розкриває її ставлення як до оточуючої дійсності, так і до самої особистості. ідейно - політичну, що проявляється у ставленні до ідеологій, класів, наук, держав, спільнот і політичних організацій; соціально - культурну через ставлення до різної соціальної діяльності, умов життя, різних сторін культури, а також до сім’ї та інших малих соціальних груп; моральну, що проявляється через моральні орієнтації та ставлення до системи морально - етичних норм і цінностей. Зазначимо, що спрямованість особистості виявляється стосовно інших людей як сукупність особистісних якостей індивіда, що характеризують його потреби, інтереси, ідеали, прагнення, цінності, переконання. Соціальна структура особистості є сукупністю стійких зв’язків між елементами, які реалізуються в процесі формування особистості, її діяльності та спілкування. історичний, що відповідає конкретно - історичним типам суспільства; класовий, що лежить від класової належності; національний, зумовлений історичними умовами життя і розвитку нації, народу; професійний, що має ті чи інші риси особистості, зумовлені специфікою умов і змістом праці різних професій. Базисний, що має найпоширеніші в даному суспільстві риси; нормативний, що поєднує ті необхідні для життєдіяльності суспільства якості, для формування яких склалися реальні умови; ідеальний, сукупність рис якого суспільство оголосило своєрідним еталоном. Слід визнати, що захоплення типологізацією особистості, орієнтація у вихованні на такий далекий і недосяжний ідеал, як “особистість комуністичного типу” не відповідало розв’язанню виховних завдань у нашому суспільстві. У цьому зв’язку важко не погодитись із соціологами, які вважають особистість специфічним об’єктом соціології, в якому соціальне часто переплітається з психологічним. Щепанський, що “з точки зору загальної теорії поведінки індивіда і поведінки спільноти біологічні, а особливо біопсихічні, рушійні елементи особистості та їх психологічні механізми важливі, і соціолог не може нехтувати знанням їх”. Справді, як усякий організм людина має біологічні та життєві потреби, одержані разом з організмом, успадковані, що не залежать від свідомості й власного досвіду, а властиві всім живим організмам. Провідна функція школи виявляється в тому, що вона своєю дією задає головний напрямок і зміст соціальних впливів, їхню орієнтацію, їх прочитання у контексті цілеспрямованої педагогічної дії. Завдяки цьому з множини пасивних та активних чинників соціалізації, тобто з соціально - педагогічного середовища, утворюється і діє своєрідний соціальний педагогічний ансамбль. У взаємодії провідних соціалізацій них чинників (культури та субкультур) утворюються спеціалізовані форми соціалізації молоді, тісно пов’язані з процесами відтворення соціальних страт. Ця закономірність виражається поняттям “педагогізація суспільства” і відображає глибинну потребу і тенденцію у дедалі повнішому свідомому оволодінні людьми (суспільством) умовами власного життя і розвитку, а отже і процесом індивідуального розвитку та соціалізації молоді як однією з цих умов. Освіта як особлива соціальна інституція залежна у своїй організації від особливостей структури та функціонування інших суспільних підсистем – економічної, політичної, соціальної і, в свою чергу, справляє визначальні організаційні та функціональні впливи на інші суспільні підсистеми.

Загальний напрямок розвитку цих системних взаємозв’язків полягає в їх збагаченні та посиленні і водночас – у зростанні внутрішньої незалежності, автономізації інституцій, які цю систему утворюють. Саме це й зумовлює посилення наголосу на значенні проблем соціалізації як особливої форми і змісту взаємозв’язків системи освіти в сучасному суспільстві. Усвідомлення цих реальностей, яке відбувається в межах панівних світоглядно - ідейних поглядів у суспільстві, їх ціннісна раціоналізація та наукова концептуалізація стають ідейним підґрунтям педагогічної діяльності та організації її інституційної системи в сучасних європейських країнах. Це замовлення існує і виявляється як сукупність соціальних запитів, очікувань і вимог до молодих ленів суспільства, а відповідно і до педагогів як їхніх наставників та всієї педагогічної системи загалом. Головатий, “ефективність соціалізації молоді найбезпосереднішим чином пов’язана з тим, наскільки тісно узгоджені потреби суспільства, система освіти і професійної підготовки молоді та її життєві плани.

Отже, сутність соціалізації як предмета наукового пізнання вочевидь розкривається у проблемі взаємної зумовленості і співмірності людини та суспільства. Множина специфічних форм та змісту педагогічної діяльності, завданням якої є соціалізація шкільної молоді, оконтурює поля порівняльно - педагогічних досліджень цього явища. Становлення цієї структури і є результатом соціалізації, відображаючись в її напрямках становлення такої структури визначає критерії періодизації, які відображають послідовні фази і переломні моменти соціалізації, а отже і відповідні педагогічні завдання на кожному з них. На кожному з цих етапів є свій провідний спосіб соціалізації, який знаходить своє вираження у переважному впливі певних агентів соціалізації, у провідних різновидах діяльності – грі, навчанні, входженні в систему сімейних, групових, фахових, етнічних, політичних, виробничих та інших відносин. Враховуючи неперервність процесу соціалізації та зумовленість його успішності у школі стартовими перед шкільними диспозиціями учнів, важливо брати до уваги і освітньо - виховний потенціал шкільних закладів, а також проблеми педагогічного супровіду випускників шклі упродовж певного часу, коли розпочинається здійснення самостійних кроків у суспільстві. Ця мета утворює спільний наскрізний зміст етапів шкільної соціалізації і є внутрішнью підставою їх послідовного смислового взаємозв’язку та наступності. Межі між етапами не мають жорсткого та однозначного характеру, є статистично ймовірними і в реальності значною мірою залежать від індивідуальних особливостей та соціальних умов життя кожної дитини.

Перед початком шкільної соціалізації є її дошкільна фаза, яка збігається з часом соціалізації дитини у сім’ї та дошкільних закладах, які є провідними агентами соціалізації у цей час. Педагогічним завданням шкільної соціалізації на цьому етапі є утвердження, коригування та розвиток базової системи життєвих відносин та орієнтацій, чуттєвості, інтелекту та волі, формування нахилів та вподобань, соціальних інстинктів та пристрастей, утвердження соціальної форми сприйняття, переживання, усвідомлення та завдоволення потреб та інтересів. На цьому відтинку життєвого самоствердження дитини розв’язують такі педагогічні завдання шкільної соціалізації, як освоєння базових алгоритмів соціальної взаємодії та поведінки, початкова соціально - рольова підготовка, збагачення соціального досвіду, визрівання системи соціальних установок, осягнення розмірностей і масштабів соціального простору та часу, само ідентифікаційна консолідація особистості. У цей період завершується цикл засвоєння необхідних базових знань для їх спеціалізації або поглиблення розвитку набувають навички соціальної поведінки, набуті у молодшій школі. Більше уваги приділяють засвоєнню засадових сутнісних моментів суспільного співжиття – ознайомленню з економічним, політичним, правовим, виробничим, екологічним та іншими його аспектами, а певною мірою і їх засвоєнню. На межі середньої та старшої школи настає важливий період, коли набуті знання дозволяють учневі перейти від переважно адаптивних форм соціалазіації до активного формування власного “я - образу”, проектування власного соціального майбутнього, не тільки засвоєння, а й творення особистої соціальної ситуації. Соціалізацій на робота з підлітками вимагає таких підходів, за яких максимально використовувався б характерний для цього віку потяг до самостійності, нестандартності поведінки як форми утвердження індивідуальних та соціальних виявів власного “я”. Тому в цей період доцільним є застосування методу учнівських проектів, використання неформальних та позашкільних молодіжний об’єднань, молодіжного дозвілля у навчальних та соціалізаційних цілях. Учневі потрібно надати максимальних можливостей “вийти за межі” школи, не полишаючи її, і він обов’язково “повернеться”, збагачений досвідом і свідомий необхідності набуття додаткових знань як засобу для підвищення та утвердження особистого соціального статусу.

Застосування різноманітних форм учнівського самоврядування, індивідуально адаптованого навчання, профорієнтаційна робота, залучення громади, батьків, підприємців, органів місцевої влади та інших зацікавлених суб’єктів до взаємодії із школою на цьому етапі соціалізації учнів є не тільки бажаним, а й абсолютно необхідними формами роботи.

Другий середній етап шкільної соціалізації передбачає розв’язання педагогічних завдань щодо формування базових життєвих концепцій, становлення світогляду та стійкої самосвідомості, концептуалізації природної, соціальної та особистісної реальності, утвердження інтелектуально - вольового, етичного та естетичного змісту та спрямованості особистості, освоєння та вибір системи життєвих орієнтацій, соціальна само ідентифікація та самовизначення. Узагальненим наслідком цього процесу стає усвідомлення і прийняття власних життєвих перспектив і можливого місця і ролі у суспільного му житті, визначення своїх покликань, оволодіння рушійною силою пристрастей і поривань, формування життєвого проекту.

Напрямки шкільної соціалізації визначають, осібними сферами та рівнями суспільних відносин і діяльності, в яких покликаний брати у майбутньому участь вихованець школи.

Спираючись на класифікацію цих відносин, розвинену українськими науковцями, і доповнюючи її, можемо у найзагальніших рисах визначити такі головні напрямки життєвої підготовки соціалізації школярів. У цьому інтимному просторі відбувається формування самосвідомості і ставлення до себе, розгоратємться внутрішній діалог особистості із самою собою, виникають механізми довільної самокерованої поведінки і творчої діяльності, відбувається підпорядкування потреб і мотивацій вищм рівням самосвідомості та духовності. Диференціація неперервного буття на сакральне та повсякденне, відокремлення особливих зон життєвого простору – рідного та чужого, дому та всесвіту – утворюють природні розмірності внутрішнього світу людини.

Забезпечення цього процесу внутрішнього становлення молодої особистості як соціальної істоти, цілеспрямоване педагогічне керування ним становлять зміст цього напрямку шкільної соціалізації. її фундаментальним завдання і підсумком є розвиток того дивовижного явище, яке називається людською душею, її просвітлення, піднесенн, піднесення і життєве натхнення. Ця сфера становлення й розвитку знань, умінь і навичок особистості, які забезпечують їй можливості спілкування та спільної діяльності з “іншим” – відносини “я – ти”. Розвиток мови, здібностей до співчуття та співпереживання, культури сприйняття та розуміння “іншого”, передбачення його вчинків і поведінки загалом, самих витоків цієї поведінки і життєвих позицій утворює зміст цього напрямку шкільної соціалізації. Це сфера відносин “я – ми”, у межах якої молода особистість має оволодіти у школі базовими передумовами майбутньої інкорпорації у множину різноманітних характером і масштабністю соціальних груп. Саме у цій площині соціальне становлення молодої особистості набуває таких форм, як етнізація, початкова професіоналізація та інші як і особистісної суверенності та ініціативи – ось процеси, які утворюють зміст цього напрямку соціалізації. Це формування передумов поступового входження молоді у множину громадянських, юридично - правових, адміністративно - управлінських та громадських відносин. Відповідно змістом цього напрямку шкільної соціалізації є засвоєння учнями певного типу сприйняття, розуміння та оцінки політико - правових відносин різного рівня та форми, самовизначення та самореалізації особистості у цій сфері суспільного життя. Школа зобов’язана навчити своїх вихованців головних принципів ставлення до держави та суспільства, співвіднесення та обстоювання політичних, громадських та інших інетерсів представників усіх соціальних станів населення. З цієї точки зору школа має бути досконалим простором, в якому розгортаються найперші політико - правові контакти учнів – вихідців із сімей різного соціального походження, статку, конфесійних та етнокультурних особливостей. Тут, у шкільному класі та шкільному колективіі набувається перший досвід таких взаємодій, утверджуються, апробуються і розвиваються відповідні ідеї, цінності та принципи.

Отже, у школі він має засвоїти засадові знання, вміння, навички, орієнтації та алгоритми майбутньої своєї поведінки та діяльності як працівника, агента обміну, споживача. З метою підготовки учня до участі у ринкових товарних відносинах здійснюється навчання, спрямоване на забезпечення його грамотності як потенційного покупця, виховується здатність до критичного сприйняття рекламної продукції і збереження тверезого погляду на світ товарів, що продаються, відбувається ознайомлення з проблемою фінансів і грошей. Не обов’язково навіть деякі з учнів мають стати фахівцями - менеджерами, але здатність у разі необхідності створити власну справу, зайнятися дрібним і середнім бізнесом має бути нормативною якістю людини у розвиненому товарному суспільстві. Особливим і надзвичайно специфічним предметом педагогічної уваги у соціалізації молоді є формування правильного розуміння феномена людської тілесності, становлення культури фізичного життя, спрацювання екології тіла. Це сфера відносин людини як єдиної істоти, життя якої не обмежується фактом фізичного існування “тут” і “тепер”, а відбувається як історична подія у вимрах минулого, сучасного та майбутнього. Духовне життя і духовний порятунок, саме утвердження людського духу як єдиної реальності буття особистості у структурі “ми” в “універсумі” мають своїм витоком вчителя і наставника, яким є або принаймі покликаний бути шкільний вчитель. Кінцевою метою шкільної соціалізації учнів на кожному з її напрямків є формування готовності молодої людини бути учасником відповідної сфери суспільного життя. інтегрована множина цих моделей є функціональним ідеалом сучасної соціально зрілої особистості, який виконує функції педагогічної мети у процесі шкільної соціалізації. Конкретизація змісту педагогічних зусиль щодо реалізації завдать того чи того етапу шкільної соціалізації на кожному з конкретних напрямків цього процесу та їхніх складових відокремлює множину взаємопов’язаних між собою педагогічних завдань і заходів шкільної соціалізації. Множина педагогічних завдань шкільної соціалізації може розглядатися як простір педагогічної дії та реалізації цього процесу і його педагогічний зміст. Socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки.

Засвоєння індивідуальними свідомостями існуючих вірувань, переконань, розуміння бажань та намірів інших і взаємодію на цьому підгрунті породжують суспільство, що є основою життя. Тарда полягає у спробі розглянути соціалізацію не лише як стабілізуючий суспільний механізм, а й побачити в ній можливості забезпечення розвитку суспільства. Винаходи, що виникають в індивідуальній свідомості як акт творчості й поширюються в процесі взаємодії людей, сприяють розвиткові різних сфер соціального життя і суспільства загалом. ідею про те, що соціалізація пов’язана з адаптивними процесами; думку про встановлення соціальних зв’язків як про один з механізмів соціалізації; положення про значення для успішної соціалізації формування самосвідомості й системи соціальної орієнтації, а також розвитку мови.

Паригін застерігає, що це “не простий процес автоматичного прийняття індивідом вимог, функцій і ролей соціального середовища, способів соціального спілкування і взаємодії, ця “неавтоматичність” полягає лише в ступені злиття з вимогами та нормами суспільства, ступені прийняття чи неприйняття індивідом традицій і стандартів. Переходячи до “міжособистісного спілкування”, в якого соціалізація охоплює процес і результат групового впливу на особистість, зазначимо, що вона здійснюється шляхом міжособистісного спілкування, що відбувається згідно з об’єктивними законами, закріпленими в системі соціальних ролей. Прихильники вважають, що особистість виростає з множини інтеракцій людей з оточуючим світом у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, тобто думати про себе як і про інших, а також розуміти поведінку інших людей. На другій – рольових ігор – діти, виконуючи в іграх дорослі ролі, “приміряючи” їх до себе, вчаться надавати своїм думкам і діям такого самого значення, що й дорослі. Психологи розглядають проблему соціалізації у зв’язку з формуванням особистості в процесі взаємодії та взаємовпливу соціальних груп, колективів і особистості. Процес соціалізації з цих позицій характеризується як поступове розширення в міру набуття індивідом соціального досвіду сфери його спілкування та діяльності, як процес розвитку і саморегуляції становлення самосвідомості та активної життєвої позиції”. “когнітивна модель соціалізації побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює в її свідомості образ (картину) оточуючого світу.

Перша – сенсорно - моторна стадія (до двох років) передбачає розвиток у дітей здатності тривалий час утримувати в пам’яті образи об’єктів навколишнього середовища. Друга – передопераційна стадія (від двох до семи років), коли діти вчаться розрізняти символи та їх значення, розуміти відмінність між об’єктами та їх символами.

Третя – стадія конкретних ситуацій (від семи до одинадцяти років), коли діти вчаться виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії “про себе”, без виконання їх у житті. Базуючись на ідеї самоактуалізації особистості в процесі її визрівання, вони вважали, що природні внутрішні сили особистості здатні самостійно реалізувати соціалізацію індивіда, а засоби, фактори й агенти соціалізації не повинні лише перешкоджати цим силам. “визначення рівня і змісту соціальної зрілості… виводити не з досягнутого стану…, а з перспективних потреб і цілей суспільного розвитку”… “активніше формувати відповідні соціально - моральні риси”. “практичне ж завдання полягає в тому, щоб якнайповніше і найміцніше сформувати їх і обов’язково до певного терміну, а не “взагалі” зважати на них як на невизначене в часі й просто бажане виховне завдання”. і, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм набути потрібних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов’язана більшою мірою з мотивацією. Він вважав, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі. Уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними виховну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв’язанні цих проблем. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизнання та досягнення автономності. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша “примірка” дорослих ролей. Ця концепція стадій розвитку особистості не включає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації”. У такому контексті соціалізація має вигляд поняття, придатного тільки для дитячого віку, що не лише забезпечує роль дитинства в житті людини, а й істотно обмежує пізнавальні можливості категорії “соціалізація”. Відокремлення етапів соціалізації та центральних її завдань для кожного етапу дає змогу коригувати виховний вплив, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на становлення особистості. Виходячи з правильного посилання, що все біологічне в особистості більшою чи меншою мірою соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремленим від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості. Найнижча, біологічно зумовлена підструктура, до якої нарівні з темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні й навіть історичні властивості психіки.

У цій вищій підструктурі поєднуються нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна “картина світу” і найвища форма спрямованості - переконання. Ця підструктура спрямованості, що майже повністю зумовлюється соціально, і є найістотнішою для особистості, найвищим її рівнем, визначає соціалізацію підструктури, а отже, і дітей в цілому.

У пропонованому підході закладаються основи для розгляду впливу соціалізації на людину в цілому в сукупності її біологічного, психічного та соціального рівнів. Хоча згідно з відокремленими структурами особистості потрібно було б розширити це розуміння взаємодії на все навколишнє середовище, а не лише соціальне.

Стосовно розуміння механізмів соціалізації цей принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприймань та емоцій дитини.

У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному пояснюють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених, ідей, думок, здогадок, які можуть і повинні, бути пошук у напрямку вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому середовищі. У контексті цих ідей соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей. Розвиток людини як процес фізичного і морального дозрівання – це означає перетворення дитини, біологічного індивіда, задатками людини як представника біологічного роду”. В процесі розвитку людини і встановлення багаточисленних контактів з іншими науками педагогіка вивчає закономірності вікового та індивідуального розвитку особистості і розробляє умови та шляхи досягнення кожною людиною найвищого рівня розвитку.

Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Наука розглядає розвиток, як складний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого руху по висхідній лінії від старого, якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового і відмирання старого. Розвиток особистості – це й процес її духовного зростання, удосконалення якісної зміни в усіх значущих для особистості сферах діяльності, у відбитті навколишньої дійсності, людей у пізнавальних процесах. Проблеми розвитку особистості по різному розв’язують педагоги, вони відкидають теорії розвитку, поширені за кордоном, згідно з якими дитина вже від народження має природні особливості, що нібито неминуче визначають усі її фізичні й психічні якості. При цьому в організмі що розвивається, тоді виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Оскільки в процесі розвитку психіки дитини змінюється не тільки в кількісному, а і в якісному відношенні, не можна сказати, що “дитина – це маленький дорослий”, як деякі педагоги.

Щоб керувати формуванням особистості дитини, треба знати умови її особистості, що вже склалися, тобто внутрішні умови, на які впливає навколишнє середовище.

При достатньому інтересі молодший школяр стає досить стриманим, дисциплінованим і посидючим, але його енергії і потребі в руках треба давати розумний вихід. Активні й різноманітні заняття на уроці, проведення фізкультхвилинок, можливість порухатися на перерві – все сприяє тому, щоб молодший учень, міг керувати собою”. Духовне багатство особистості, ї погляди, потреби та інтереси, спрямованість та різні здібності багато в чому залежать від того, в яких умовах іде формування в дитячі та юнацькі роки.

Дитина дістає в спадщину від своїх близьких та далеких предків будову тіла, органів чуття та руху, особливості руки як знаряддя праці та пізнання, органів мовлення, а також структура мозку.

Павлов, що розробив учення про типи нервової діяльності, переконливо показав, що залежно від сили перебігу нервових процесів, врівноваженості їх та рухливості люди по - різному реагують на вплив зовнішнього середовища. Тому вихователеві важливе добре знати характер безпосереднього середовища дитини, вивчати вплив середовища на дитину відбувається не механічну, а через її ставлення до вимог суспільства, до людей, що її оточують. Тому, стикаючись із фактами негативного впливу середовища на дитину, учитель повинен прагнути, до духовного збагачення особистості суджень і дій, розвивати в ній негативне ставлення до цих впливів. В разі явного несприятливого впливу на вихованця довколишніх людей учитель звертається до громадськості та органів влади, щоб вилучити дитину з цього середовища. Введення елементів гри у трудову діяльність дітей підвищує в них інтерес до праці, стимулює їхню активність, посилює виховний вплив трудових занять на дітей. У ході навчання школярі оволодівають способами навчання і дістають можливість дізнаватися багато про що не лише зі слів учителя, а й з книжок, бесід з дорослими.

Умови в родині, школі, дитячих та юнацьких організаціях – цей своєрідний мікроклімат де живе й формується вихованець, може сприяти формуванню здорових, життєрадісних людей з всебічними запитами та інтересами, активних громадян чи, навпаки, людей байдужих до всього пасивних, з вузькими й бідними інтересами та потребами.

Від нього залежить, чи буде створено умови, в яких виявилось би пізнавальна активність, всебічні інтереси, творче ставлення до навчальної праці з перших років навчання. Молодший школяр набуває різних знань, які змушують його задумуватися над багатьма факторами своєї поведінки, порівнювати себе зі своїми товаришами, іншими людьми.

Дошкільний вік, раннє дитинство - до трьох років (група раннього віку в дитячому садку), переддошкільний 4 - й рік життя дітей (молодша група садочка), - дошкільний – 5 - 7 років (середня група – 5 - й кір, старша – 6 - й рік і підготовча 7 - й рік життя). Продовжується вивчення реальних навчальних можливостей учнів початкової школи в умовах розвитку навчання з нових більш важливих і насичених програм і книг. Ельконін), які доказали можливість навчання учнів цього віку на більш високому рівні труднощів з підпорою на значні потенціальні пізнавальні можливості, які до цього були використані недостатньо. Потрібно особливо підкреслити, що коли в буржуазній школі подібна робота проводилась тільки з тими, хто рахувався здібним, і робиться головним чином в нашій країні це завдання поставлене і вирішується як завдання поставлене і вирішується як завдання масового і розвитку всіх учнів, кожний із яких повинен одержати можливість проявити і розвивати свої здібності, сформувати стійкий інтерес до пізнання нового, виробити уміння вчитися, задовольнити свій пізнавальний інтерес. На відміну від буржуазної педагогіки, яка рахує цей вік критичним, багатий конфліктами педагогіка стверджує, що при правильно організованому вихованню, враховуючи особливості фізичного розвитку і їх відображення в розвитку учнів, наявності здорової атмосфери, дружби і товаристськості в шкільному колективі і при сприятливих в сім’ї всі ці труднощі в педагогічному керівництві формування особистості підлітка можна запобігти.

Цьому сприяє і соціальне середовище і діяльність організацій школи, а також товариство, яке об’єднує зусилля активно залучати учнів цього віку в різні види діяльності. Таким чином, головним завданням вихователів в роботі з учнями цього віку є педагогічна правильна організація їх діяльності як в школі, так і поза школою при здійсненні індивідуального підходу до нього, дотримування необхідного такту і виявлення педагогічної витримки і терпіння. Немале місце в житті підлітків особливо до viiі класу, коли вони повинні зробити вибір дороги, одержати повну середню освіту має інтерес до різних професій, визначення своїх інтересів, до будь - якої шкільної дисципліни чи практичної діяльності, в яку вони потрапили.

Робота за соціальної орієнтації учнів починається звичайно з старшого підліткового віку, хоча інтерес до окремих професій, закріплений потім спеціальною виховною роботою може проявлятися і у молодших школярів, особливо під впливом сім’ї. Тут важливий індивідуальний підхід у вихованні, так як в цьому віці в кожному учневі дуже яскраво виявляється індивідуальність, відображення його духовних потреб особистого інтересу.

індивідуальний підхід дуже важливий, як для здійснення кращих умов для розвитку індивідуальних задатків і здібностей, так і для допомоги тим хто відчуває труднощі у використанні навчальних програм або допускає відхилення від норм поведінки, порушення трудової і суспільної дисципліни.

Школа несе велику відповідальність перед суспільством за підготовку молоді до життя і праці в колективі, за формування світогляду, особистості кожної молодої людини.

Мерліна, можна стверджувати, що розвиток особистості – це сукупність процесів якісної зміни психологічної цілісності людини, удосконалення його функціональної готовності, формування операційних систем і таких психічних новоутворень, які забезпечують особистості, можливість відносно успішно вирішувати свої життєві труднощі. В процесі взаємодій особистих ресурсів і умов середовища, як спеціально організованих для впливу на розвиток, так і іншого призначення, в структурі психіки дитини проходять якісні зміни.

На цьому рівні проходять цілеспрямовані взаємодії виховної системи суспільства з тими групами людей, в розвитку яких необхідно викликати соціально бажані зміни.

Через навчальну діяльність, тобто шляхом виконання послідовних і взаємозв’язаних дій учителя і учнів, спрямованих на свідоме засвоєння системи знань, умінь і навичок. Зміст навчання, тобто предмет спільної діяльності учителя і учнів, методи і організаційні форми їх діяльності, які вносять зміни в особистості кожного учня і у класному колективі. Якщо ці зміни були запрограмовані учителем, їх можна рахувати результатами навчання; у формі приваблення вихованців до інших видів діяльності і спілкування для розвитку тих якостей особистості, які неможливо в достатній мірі розвинути в процесі навчання. Для формування особистих характеристик школярів, таких, як світогляд, активна життєва позиція, колективна спрямованість, необхідна більш різностороння діяльність учнів поза процесом навчання, в різних організаціях і гуртках. Створені потрібні умови для виховного процесу (формування учнівського колективу, встановлення оптимального режиму праці і відпочинку) вимагає спеціальних виховних дій. Учитель не приділяє потрібної уваги розвитку конкретних виховних завдань, обмежуючись тільки завданнями зв’язаними з засвоєннями передбачених програмою знань, умінь і навиків з предмету; коли при виборі організаційних форм і методів навчання вчитель не враховує, що від їх характеру залежать відносини, які виникають в процесі навчання між учителем і учнями і між самими учнями; коли вчитель забуває про те, що шкільне навчання не може протікати у відриві від тих процесів пізнання, які проходять в житті учня. Така ситуація заставила учених – педагогів висунути спеціальний принцип виховного навчання як принцип дидактики, який в різних авторів сформований по - різному, але суть залишається однакова. Сукупність знань, істинних і систематичних, не приводить автоматично до формування світогляду школяра, забезпечення істинного відображення навколишнього світу і формування світобаченого відношення до знань про нього, а потребує різної дидактичної допомоги.

Оскільки у формуванні світогляду на перший план виступає оцінююче відношення до засвоєних знань, то мусить бути посилений емоційно ефектний аспект навчання, розкрити перспективи практичної діяльності. Відповідно, світоглядний розвиток учнів залежить від того, в якій мірі зуміє учитель організувати учня як активну цілісність у всіх соціальних зв’язках. Потрібний для світоглядного розвитку елемент діяльності учня, який можна назвати ціннісно - орієнтованих, виникає на основі не тільки особистих потреб людини, а як результат співвідношення своїх потреб, потреб навколишніх, різних груп, колективів і всього середовища. Воно може викликати і більшу активність, оскільки людина починає розглядати свою пізнавальну і практичну діяльність в широкому контексті суспільних інтересів. Таким чином, навчальна діяльність може для одних учнів служити засобом зміцнення свого положення в колективі, для інших є засобом задоволення пізнавальних потреб, для третіх може бути просто скучним обов’язком. Це пов’язано не тільки з проблемою мотивації діяльності, особистий функціональний задум його може бути зрозумілим тільки на основі всієї системи життєдіяльності людини.

Коли навчальна діяльність не зв’язана з усією системою життєдіяльності учня і тільки обмежується часом, потрібним для особистості більш міцних знань, то це нерідко веде за собою недооцінку навчальної діяльності і виникнення негативних соціальних настанов. Змістовна інтеграція, тобто використання в процесі навчання існуючих в учнів знань і життєвого досвіду, інформацію, яку учні постійно одержують з інших джерел; використання результатів навчальної діяльності поза навчанням в житті учнів і класних колективів; регулювання тимчасових ресурсів не тільки з точки зору ефективності навчальної діяльності, а й з рахунком всієї системи життєдіяльності учня. Він повинен мати час для участі в житті сім’ї класного колективу, спілкування з друзями, а також для сугубо індивідуальних захоплень і одночасно без перевантаження виконувати всі вимоги, зв’язані з навчанням у школі. До теперішнього часу багато науковців зверталось звертаються до аналізу змісту навчання, але і тепер ще тяжко з впевненістю сказати, як впливають, наприклад, на розвиток особистості школяра різні структури навчального плану.

Вплив методів і організаційних форм навчальної діяльності на розвиток особистості школяра розглядаються нерідко окремо, як і вплив змісту освіти, однак на особистість впливає навчання – зміст, методи, організаційні форми і те, як вони вписуються в систему інших факторів, впливаючи на розвиток особистості. Ураховуючи, що основні джерела цього періоду аналізуватимуться під час викладу авторської концепції, зазначимо лише те загальне, що є типовим у сучасному розумінні сутності соціалізації”. Особливе значення для досліджень педагогічних аспектів соціалізації має, розгляд її як процесу соціального учнівства і послідовного засвоєння ролей, місця в цьому процесі розуміння зразків і моделей, системи цінностей. Розуміння соціалізації різними дослідниками більшою чи меншою мірою присутня деяка однобічність цього процесу, спрямованість його від середовища до індивіда за деякої пасивності. Водночас для соціалізації індивіда залишається певна свобода від стандартизації, типізації, що особливо слід ураховувати при оцінюванні із сучасних позицій вітчизняних досліджень. Вона виражається в тому, що при формуванні особистостей у процесі їх інтеракції одна одною з’являється велика кількість варіантів впливу на цей процес сукупності основних сил у вигляді фізичних особливостей дітей. Поняття “особистість”, означає соціальну характеристику людини, всі його якості, які формуються під впливом його спілкування з іншими людьми, середовищем в цілому.

індивідуальний підхід дуже важливий, як для здійснення кращих умов для розвитку індивідуальних задатків і здібностей, так і для допомоги тим, хто відчуває труднощі у використанні навчальних програм. До теперішнього часу багато науковців зверталось і звертаються до аналізу змісту навчання, але і тепер ще тяжко з впевненістю сказати, як впливають, на розвиток особистості школяра різні структури навчального плану.

Вивчення ролі факультативних предметів і класів з поглибленим навчанням тих чи інших предметів дозволило висунути тільки деякі положення про важливість структури навчального плану.

Навчаючи і виховуючи учнів, вчителі привчають їх до різних сфер загальної культури і на базі засвоєних знань, умінь і навиків, способів поведінки формують особисту спрямованість, світогляд, виявляють і розвивають творчу індивідуальність кожного учня. На практиці ці процеси проходять зовсім не злито і навіть неодноразово, бо вони різні по своїй суті і без спеціальної педагогічної настанови можуть бути ізольованими.

Так, знання, уміння і навики у визначеній галузі культури можуть розглядатися учнями як власне, особисто придбане без всякої тенденції поділитися ними з іншими, збагатити ними свій колектив. Фантазія, казка, гра - це частка духовного життя молодших школярів, що пробуджують у душі кожного з них добрі почуття, роздмухують вогник дитячої думки і творчості. Гра - це цілий світ, на одному полюсі якого - життя, а на другому - дидактика, педагогічний і психологічний інструментарій, цілий арсенал педагогічних технологій. Гра в початковій ланці є засобом пізнання навколишнього світу і себе в ньому, усвідомлення дітьми мети своєї діяльності, опредмечування абстрактних понять, розвитку творчої уяви та здібностей, встановлення людяних взаємин. В початкових класах тільки гра дає змогу просто првиернути увагу і тривалий час підтримувати в учнів інтерес до важливих і складних предметів, властивостей і явищ, на яких у звичайних умовах зосередити увагу всіх учнів не завжди вдається. Мені хотілось би зазначити, що є нагальна потреба в розповсюдженні всього цінного (розробки програм для дітей, цікавих ігрових форм), що вже зроблено останнім часов в україні, узагальнити і видати для вчителів збірники таких матеріалів. Особливо важливе місце займає дидактична (навчальна) гра та ігрові прийоми у навчальному процесі першокласників, адже становлення і розвиток їхньої навчальної діяльності відбуваєтсья у період ще слабких довільних процесів. Саме тоді гра, запобігаючи психічному перевантаженню дитини, і допомагає реалізувати навчальну мету значно швишде й міцніше, ніж будь - який інший педагогічний засіб. Слід відмітити, що доцільність використання гри на тих чи інших етапах уроку залежить також і від рівня знань, умінь та навичок учнів, від складності дидактичних завдань, які стоять перед ними.

Гра допомагає учням, если важко, если є необхідність створити додатковий емоційний фон навчання, опосередковано впливати на хід і результати їхньої діяльності. Саме своєрідність дидактичної гри і полягає в тому, що вона дає змогу педагогові зідйснювати навчання, вправляння, розвиток розумових здібностей, формування цінних рис особистості і взаємин дітей доступній і привабливій для них ігровій формі. Прийом уроку - гри має безсумнівну дидактичну цінність, адже гра сприяє ефективному засвоєнню матеріалу і поліпшенню загального настрою в класі, а також ламанню психологічних бар єрів, як у самому класі, так і між класом і педагогом. Та, все ж, загальновідомим є той факто, що засобами гри значно легше навчити дитину читати й писати, але серйозна навчальна праця потребує від дитини такої ж серйозної, копіткої і зосередженої роботи.

Таким чином, гра додає навчальному спілкуванню комунікативну спрямованість, зміцнює мотивацію вивчення іноземної мови і значно підвищує якість оволодіння ім. Урок - гра - могутній фактор психологічної адаптації дитини в новому мовному просторі, що може вирішити проблему природного ненасильницького впровадження іноземної мови у світ дитини.

Не секрет, що при швидкому темпі ведення уроку флегматики та меланхоліки розгублюються, не поспішають слідкувати за думкою вчителя та виконувати всі завдання. Коливання уваги та темпу уроку, різна ступінь узагальнення матеріалу, неодноразове його пророблення, дозволяє засвоїти практично весь учбовий матеріал на уроці, при мінімумі самостійної роботи у позаурочний час. Сьогодні важливо не стільки наголошувати на значущості гри як форми впливу на розвиток дитини, хоч це також важливо, скільки акцентувати увагу на методиці використання і запровадження гри в урочний і позаурочний час. Це, в свою чергу, потребує підвищення фахових знань учителя в оволодінні методом проведення навчально - виховного процесу з використанням гри, уміння оперувати ігровим інстументуванням, самосітйно моделювати форми занять, верно їх викорисовувати відповідно до навчального предмета, щоб гра сприяла розвиткові дитини.

Необхідно допомогти вчителеві початкових класів поглибити свої знання з методики використання гри у виховному процесі через організацію різноманітних регіональних семінарів, конференцій з цієї проблеми.

Завдання педагога полягає в тому, щоб знайти максимум педагогічних ситуацій, у яких може бути реалізоване прагнення дитини до активної пізнавальної діяльності. Урок - гра допомагає спілкуванню, сприяє передачі накопиченого досвіду, одержанню нових знань, правильній оцінці вчинків, розвитку комунікативних навичок людини, її сприйняття, пам яті, мислення, уяви, емоцій, таких рис, як колективізм, активність, дисциплінованість, спостережливість, уважність. В ході даного дослідження нами було визначено, що вчитель має комплексно підходити до підготовки уроку - гри, враховуючи індивідуальні особливості учнів, цілі, завдання, кінцеву мету гри.

Таким чином можна сказати, що в ході написання нашої курсової роботи ми дослідили основні методичні та практичні аспекти проведення уроку - гри у молодшій, вионали усі завдання, поставлені нами на початку даного дослідження.