список християнських грудневих свят та іх описання

список християнських грудневих свят та іх описання

Християнські свята закорінені в давні обрядові традиції, пов язані з конкретними етапами, видами господарської діяльності, річним астрономічним або календарним циклом. Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження ісуса христа, який з явився, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Християнство на ранніх стадіях свого розвитку обряду хрещення не знало, воно його запозичило дещо пізніше з давніх культів, які, як відомо, обряду очищення людини від будь - якої скверни, нечисті за допомогою води відводили важливу роль. Відзначають його як одне з дванадесятих свят 15 лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника симеона з немовлям ісусом, якого батьки принесли в єрусалимський храм на сороковий день після народження для зустрічі з богом. Запроваджуючи свято, церква дбала не тільки про поширення ідей християнства, а й про надання правди фактам біографії христа, підкреслення обов язку віруючих приносити в храм немовлят протягом 40 днів після народження. Крім того, церква намагалася відмежувати християн від давніх культів, оскільки римляни в лютому відбували очищення, покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно очиститися від гріхів і нечистої сили жертвопринесеннями духам і богам. На русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, які розпускаються на цей час, і, згідно з народним повір ям, захищають від злих духів. Святкування входу господнього в єрусалим покликано спонукати віруючих відкрити свої серця для вчення христа про воскресіння та вічне спасіння, як це зробили жителі давнього єрусалима. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе слово боже, залучити їх до проповідування християнства іншими мовами, тобто іншим народам. Тому в новозавітних книгах христа представлено як сина давньоєврейського бога ягве, як іпостась єдиного бога, що засвідчило крок християнства від політеїзму до монотеїзму.

У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було пов язане із завершенням жнив, які тривали сім седмиць, тобто сім тижнів, супроводжувалося жертвопринесенням хліба з нового урожаю місцевим польовим духам і божествам. В його основі — євангельська оповідь про перетворення христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (петра, якова, іоанна) на гору і під час молитви перетворився. Важлива особливість спаса, як і багатьох інших свят, полягає в поєднанні християнського пафосу з календарною обрядовістю і звичаями очищення від злих духів. У битві костянтин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодійну силу хреста, хоч історичні факти свідчать, що на ознаменування перемоги костянтин звелів викарбувати монети із зображенням язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з ворогами.

Щоб його бачив народ, хрест підняли (воздвигли) на горі голгофі, де був христос страчений, а на місці, де хрест було знайдено, збудували храм, освячення якого відбулося 13 вересня 335 р. Віруючі вшановують хрест як символ християнства — символ спокутування, страждання і спасіння, вважаючи, що кожна людина, як і христос, повинна здолати свій хресний шлях. У цей день підкреслюється, що божа мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, яка народженням христа зробила перший крок до їх вічного спасіння. Під час нічного богослужіння юродивий андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень єпіфаній нібито бачили, як богоматір, яку обступили ангели і святі, з явилася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань, розпростерши над усіма біле покривало. Християнська пасха ввібрала в себе багато із давньослов янських релігійних обрядів, зокрема громадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м ясо тощо. ) соборах було вирішено святкувати великдень першої неділі після повного місяця, яка наставала або у день весняного рівнодення (21 березня), або після нього. Ця традиція зародилася на русі, коли її було поділено на багато князівств, а князі й бояри намагалися мати своїх угодників і святих, яких вважали небесними покровителями своїх князівств і вотчин. У стародавньому єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу осиріса, а 25 грудня - день народження стародавнього іранського бога митри.

Головне значення в догматичному змісті цього свята церква відводить вченню про народження ісуса христа, який з явився для того, щоб взяти на себе людські гріхи і вказати шлях до порятунку.

В писаннях, присвячених святу хрещення, теологи зазначають, що воно було проголошене в пам ять історичної події - хрещення ісуса христа в річці йордан. Нібито під час хрещення ісуса христа в йордані бог - отець засвідчував з неба, що це його син улюблений, і бог - дух святий зійшов на христа у голубиноподібному вигляді. Римляни в лютому святкували очищення, покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно очиститися від гріхів і нечистої сили відповідними жертвоприношеннями духам і богам. Головний очисний обряд цього свята припадає на 2 лютого, коли люди на чолі з жерцями, озброївшись факелами, виганяли з домівок злих духів зимових холодів і хвороб. Саме 2 (15) лютого християнська церква і заснувала свято стрітення господнього, відрахувавши від різдва христового (25 грудня) 40 днів, необхідних для очищення марії. За день до входу в єрусалим, у суботу, ісус здійснив одне з найбільших див - оживив лазаря, який був мертвим уже чотири дні, а в неділю в їхав до єрусалиму.

В україні ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, що розпускаються на цей час і, згідно з народним повір ям, захищають від злих духів. ґрунтуючись на біблійних оповідках, християнські теологи запевняють, що воскресіння христа відкриває праведникам шлях до неба, до воскресіння після смерті. У дохристиянській міфології серед вознесених на небеса - грецький герой геракл, засновник риму ромул, римський імператор цезар і його наступник август, індуїстський бог крішна, фінікійський бог адоніс, бог митра, якого вшановували в ірані, передній азії, індії та ін. Міфи про божественну трійцю ще задовго до виникнення християнства існували у стародавніх вави - лонян, єгиптян та інших народів, з вірувань яких християнство, яке формувалося, запозичило багато уявлень. Останнє виникло у стародавніх євреїв у зв язку з переходом до землеробства і було присвячене завершенню жнив, які тривали сім седмиць, тобто сім тижнів. Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертвопринесення хліба нового врожаю місцевим польовим духам і божествам як подавцям врожаю та хазяям землі. За переказами, римський імператор костянтин, який дозволив вільне сповідування християнства, ще бувши язичником, перед однією з найбільших своїх битв мав чудесне видіння. Давньоєгипетська богиня ісида також зображувалася небесною царицею, вона також народила, за вченням стародавньої релігії, божественного сина - спасителя гора. Згідно з релігійними міфами стародавнього сходу, непорочно народжуються від непорочних матерів іранський митра, індуїстський будда, стародавньо - іранський заратустра. Саме ці міфи й лягли в основу створення християнської легенди про непорочне зачаття як самої діви марії, так і христа (православна церква догмат про непорочне зачаття марії її матір ю анною не визнає). В день свята служителі культу з особливим натхненням розповідають віруючим, що божа матір є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, що, народивши христа, вона зробила перший крок до вічного спасіння людей. Під час нічного богослужіння юродивий андрій, зарахований пізніше до святих, бачив, як богоматір, котру обступили ангели і святі, з явилася у повітрі, помолилася про спасіння світу від бід і страждань і розпростерла над усіма свій покров у вигляді широкого тонкого серпанку.

Його специфіка у обрядово - культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригінальному трактуванні деяких канонів обумовила формування в ньому таких рис, як демократизм, соборноправність, народність, віротерпимість, гуманізм. Свій практичний вираз українське православ я знайшло у русі за створення української автокефальної православної церкви та її визнання вселенським православ ям. Слов яни використовували також руничні знаки (давні скандинавські письмена на камені), та вузелкове письмо, яким не писали, а передавали повідомлення за допомогою вузлів, пов язаних на нитках, а вони вже були замотані в клубки - так звані книги.

Широке розповсюдження мали різні перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання, легенди, які виховували почуття дружби, справедливості, вірності, любові до своєї батьківщини.

По - друге, візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по - третє, мала великий, інколи вирішальний вплив на цивілізації південної і східної європи (візантійський вплив на формування і розвиток культури греції, сербії, македонії, чорногорії, боснії, албанії, болгарії, румунії, білорусі, україни, росії, грузії, вірменії незаперечний). По - четверте, візантія - це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів і т. Завершенням усамостійнення вважають 395 рік, коли після смерті останнього імператора єдиної римської імперії феодосія і (роки правління - 379 - 395) відбувся остаточний поділ римської імперії на східну римську (візантійську) і західну римську імперії. Етнічний склад населення візантії був дуже строкатий, але переважну роль в економіці, політичному житті й культурі візантії відігравало грецьке населення. ) - боротьба віджитої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже народжуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення, переробивши його в дусі християнської теології. ) - смуга культурного занепаду, пов язаного з економічною і політичною деградацією імперії наприкінці хіі ст погіршеного захопленням і варварським пограбуванням константинополя хрестоносцями в 1204 р. ) - нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманістичної ідеології і запеклої боротьби реакції проти паростків візантійського гуманізму, котрий залишився обмеженим. Християнської доби призвів до культурного (і зокрема художнього) знеособлення включених до її складу народів, з яких деякі славні великим культурним минулим. Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалося на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл. Спільність елліністичних основ у стилістиці і спільність християнської ідеології зумовили значну схожість у сюжетах, формах і технічних прийомах окремих гілок середньовічного мистецтва і зробили кордони між ними не дуже різко окресленими.

Араби стають господарями всього сходу і загрожують столиці візантії, італія підпадає під владу лангобардів; словяни захоплюють балкани, загострено проходить класова боротьба всередині імперії. Боротьба в галузі мистецтва відбиває соціально - політичну боротьбу імператора з церквою; розрив між занепалим імператорським і мистецтвом селянсько - міщанської маси в vііі ст. ікони, що заборонялися імператорською владою як язичницькі ідоли і розповсюджувалися ченцями як святині, стали в центрі політичної боротьби, жорстокої і часто кривавої. Пізньовізантійське мистецтво створило низку циклів оповідань, використавши як тематичний матеріал не тільки оповідання нового заповіту, але й інші священні й апокрифічні писання, житія святих тощо. Київські ченці - літописці вивозили всю насаджену на русі візантійську культуру безпосередньо із самого константинополя і як на транзитний пункт вказували на херсонес. Місяць грудень відмінний тим, що на землю о цій порі приходять душі померлих пращурі, тому існує ще одна причина, згідно якої не можна тривожити землю, річки та озера. Та нечиста сила не мириться зі своєю участю, бо вона споконвічно бореться з божими законами, тому вона усіма силами намагається вирватись з земних нетрів на поверхню. Якщо люди в цей час не додержують божих правил, й трясуть землю, воду в річках та ставках, то нечиста сила може під час цих коливань вирватись назовні. Тому в тих місцевостях, селах та містечках, де непорушно дотримувались настанов пращурів, о цій порі навіть не одружувались та не виходили заміж, особливо за тих, хто порушував ці древні традиції та віру.

Як вважають дослідники, у давнину це був день дівочої долі, але згодом церква пов язала його зі святою великомученицею катериною, страченою на початку iv ст. В народі цей день здавна звуть климентієм, а через співзвучність слів виникла приказка, що на климентія зима клин клином вибиває, тобто морози змінюють один одного. За старих часів примічали, що коли цього дня ранок красний, то бути грудню ясним, а коли сніг випаде, то заметілі будуть до миколиного дня (19 грудня). За переказом, він побував у середній наддніпрянщині, де зійшов на гори і благословив їх, і поставив хрест, і сказав, що на них возсіяє благодать божа й має бути город великий. У народному побуті свято андрія перетворилося на продовження катерининого дня з його молодіжними гуляннями, на яких юнаки та дівчата шукають собі пару для подружнього життя. Згодом був пострижений у ченці з іменем йоасафа у києво - братському монастирі, працював викладачем в академії, обіймав різні духовні посади, зокрема, був намісником троїце - сергієвої лаври поблизу москви.

Через те, що він відмовлявся розповісти про своїх родичів (а половці сподівалися одержати за нього багатий викуп), його мучили голодом і припікали вогнем. Народна назва свята - введення - пішла від того, що люди вірили, ніби в цей день бог відпускає праведні душі, щоб вони могли подивитися (видіти) своє тіло. Ввечері, виставивши посеред світлиці невеличкий ослінчик або ж заслінку, розкладало попарно печиво і випускали пса, якого цілий день тримали впроголодь. Чию хлібину собака з їдала першою, та якнайскоріше вийде заміж; коли ж обнюхав і перейшов до інших - тій юнці шлюб цього року не усміхнеться, а коли забирав їжу і відбігав до закутку - вийде на чуже село. Після цього школяр ставав навколішки, молився голос, а мати благословляла іконою потім витягувала свячену вербову гілочку і віддавала чоловікові який тричі бив сина. Юнка, котра “дозріла на видання”, мусила сама наготувати посаг - вишити вдосталь рушників, щоб обдарувати ними сватів, почесних гостей на весіллі, вимережити сорочку своєму судженому та його батькам. На колективні гулі могли приходити тільки ті, хто вже навчився вишивати, прясти чи шити, оскільки на вечорницях без діла не сиділи, оскільки це була не тільки форма дозвілля, а й колективна праця - своєрідні оглядини дівочої вправності. Люди це пов язують з тим, що “сонце переходе на другий на другий бік”, а тому небесне світило, буцімто, в цей день зодягається у святковий жупан і, зручно вмостившись на санях, від їздить до теплих країв, а зима, порадувавшись цьому, натягує ведмежу шкуру і волочиться цілу ніч попід вікнами, накликаючи бабусь, щоби вставали й розпалювали печі. Гілки - а за них правили зібрані до купи пучки, що зверху розгалужувалися, - обвивалися кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, оздоблювали на свій смак. Чоловіцтво теж не спочивало - на два тижні нарубано сухих дров, заготовлено вдосталь їжі для домашньої худоби…адже через два дні загостять три найбільших зимових свят. Майже на всій території україни готували дві - багату (на передодні різдва) та голодну кутю, що правда, в деяких регіонах, зокрема на поліссі, була ще й щедра (в переддень нового року). Саме ця обставина змушувала селян, особливо лісової зони, прискорювати заготівлю деревини для житла та звільнення лісових ділянок під проліски - майбутні земельні ділянки.

Якщо січень знаменитий насамперед трьома святами - різдвом, василя та водохреща, то лютий може похвалитися лише одним - стрітенням, котре припадає на середину місяця - 15 лютого. Люди в цей день, як правило, не працювали, і уважно придивлялися до погоди, бо “лютий до березня в гості приїжджає”, щоб “на стрітення зимі з весною зустрітися”. У народній уяві зима - це стара баба в полатаному кожушку, приношених шкарбанах та дірявій хустині, поточеній мишами, через дирки якої витинаються сиві пасма волосся. Саме такою зима на стрітення виходить на зустріч літові - привабливій дівчині;в неї нова, помережана різнокольоровими узорами сороча та зелена плахта, у руках - серп і жмут збіжжя. ”прийшов влас, - мовить прислів я, - з печі злазь”, чи “пролив улас олії на дороги - пора зимі забирати ноги”, тобто якщо цього дня відлига, то морозів більше не буде”. Якщо сходилась юнь, то лише невеликими гуртами, де переважно пряли та вишивали, оскільки “бог в цей час сорок днів у пустелі постив, а тому гріх веселитися”. На причастях ті, хто вважав себе грішним або тяжко хворим, обіцяли перед богом суворо дотримувати постіння; дехто взагалі відмовлявся вживати в окремі дні будь - яку їжу, навіть воду, а від чистого четверга і до великодня голодували три дні поспіль. Багата українська народна кулінарна рецептура давала можливість готувати різноманітні й високоспоживані, а відтак і смачні сніданки та обіди - борщі, кулеші, киселі, узвари та багато іншого. Його виносили в комору, занурювали в посівне зерно й тримали там до першого виїзду в поле господар брав хрестця із собою, клав посеред ниви і, засіявши її, розламував стільки дольок, скільки було сівачів в полі. Але й те, що дійшло до нашого часу в літературних та наукових джерелах, спогадах літніх людей, а подекуди й у побуті, допоможе нам, сучасникам, уявити більш - менш цілісну картину календарної обрядовості. Вся вона пронизана глибоким поетичним світосприйняттям, високими рисами моральних критеріїв, шанобою до природи, своїх попередників і світлою вірою в будучину роду та народу.

Вдягнувшись у святкове вбрання, дітлахи брали спеціально виплетену рукавицю, наповнювали її житнім хлібом чи пшеничним зерном і, ставши перед образами, засівали спочатку власну оселю. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім ї, хату, подвір я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Після виконання деяких ритуалів різдвяного свят - вечора та після урочистої трапези проганяли кутю - тобто виходили з хати і зчиняли галас, б ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо. Напередодні на льоду річки вирубували великий хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду.

Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви - мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо. Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували роги (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями.

Обрядових новорічних пісень - щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. На відміну від західної європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов янських народів від самого початку він мав тісний зв язок із демократичною театрально - видовищною культурою. На першому ставили побутово - пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження христа, нищення немовлят за наказом ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали козак - запорожець, солдат (москаль) і селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. У деяких селах буковини й прикарпаття виконували колективний загальносільський танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу.

Традиційні карнавальні образи маланки включали маски тварин - кози, ведмедя, журавля, бика, коня, маски діда і баби, а також багатьох інших персонажів. Ряджені (перебрані, перебиранці, цигани) - традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. Найдавніші маски традиційного рядження українців зооморфні - коза, ведмідь, журавель, бик, кінь; з культом предків пов язані антропоморфні маски діда і баби, а також маски змішаного походження (наприклад, чорта). Популярними були побутові маски (маланка, василь, наречений і наречена), соціальні (козак, солдат, піп, пан, король, генерал), етнічні (циган, єврей, турок), професійні (лікар, коваль, сажотрус, мисливець) та ін. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров я, щедрого врожаю. Переможцем вважалася та сторона, якій вдавалося витіснити суперників з поля бою (справою престижу було відвоювати місце біля орданського хреста) або змусити їх до втечі. іноді відступаючих переслідували аж до їхнього села і там знімали з церкви дзвін, що вважалося великою образою для гро мади, якій доводилося сплачувати викуп. Вони лише осуджували поганські вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добре відомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідувати язичництво. Перші літописні тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха києво - печерської лаври нестора, а трохи згодом відредаговані ігуменом київського видубицького монастиря сильвестром. Найбільша гордість давньоруської літератури, найвидатніша пам’ятка світової культури – слово о полку ігоревім містить у собі певні елементи язичницьких вірувань. Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили формування календарно - обрядової творчості, що ґрунтувалися на особливостях природної циклічності, на різних етапах сільськогосподарської праці. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). Предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножі, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів – рештки розплавлених у вогні речей. З прийняттям християнства поховальний обряд докорінно змінюється, кремація замінюється на інгумацію, з могил починає зникати поховальний інвентар, зброя та їжа. Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов’ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Найбільш вивченим є святилище поблизу новгорода, на перині (пагорбі перуна); деякі з цих пам’яток перебували в центрі окремих східнослов’янських земель і відігравали роль племінних язичницьких культових місць. Найдавніше капище у києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на старокиївській горі (біля приміщення сучасного національного музею історії україни) в. В 1975 році розкопки, що проводила київська археологічна експедиція неподалік від літописного теремного двору виявили місце розташування перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки.

Таким чином, досліджуючи дохристиянські уявлення і вірування доби київської русі, спираючись на письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемо відновити загальні риси язичницької системи вірувань та її пережитки після прийняття християнства. Досить довгий час церква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва як повної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючи цю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури з прийняттям християнства. З ясувалося, що і в той час, у xіx столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином. В цей час з’являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов’ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста о. Нечуй - левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалки, польовики та багато інших створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичництвом, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до теми язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалися слов яно - руських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитання щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичній науці припадає на час проведення святкування 1000 - літнього ювілею прийняття християнства на території русі, як державної релігії. Сучасні дослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженні світоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячи витоки слов’янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування на теренах майбутньої київської русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічні джерела. Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, все - таки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення. Для християн це найрадісніше й найурочистіше свято, бо воно дає нам надію, що через віру в воскреслого ісуса христа і ми воскреснемо й одержимо вічне життя. За свідченням фахівців, українське писанкарство – за художнім рівнем, багатющістю кольорів, довершеністю малюнків і сюжетністю – прирівнюється до знаменитих китайських та японських мініатюр.